Слава ЗСУ!

Спочатку вони хотіли знайти його самі. Алхімік мав би жити не так, як інші, до того ж у його наметі мала би постійно горіти піч. Вони шукали скрізь, виявивши, що оаза значно більша, ніж вони уявляли; там були сотні наметів.

— Ми змарнували цілий день, — поскаржився Англієць, коли вони присіли біля якогось джерела.

— Може, краще когось запитати, — запропонував юнак.

Англієць не хотів говорити нікому про своє перебування в оазі, тому він вагався. Та зрештою погодився й попросив зробити це юнака, бо той краще володів арабською. Юнак підступив до жінки, яка прийшла до джерела наповнити бурдюк водою.

— Добрий вам вечір, добродійко. Чи ви не скажете, де мешкає Алхімік?

Жінка відповіла, що нічого не знає й поспіхом забралася геть. Але перед цим порадила хлопцеві не розмовляти більше з жінками, вбраними у чорне, бо то заміжні жінки. Він мусить шанувати Традицію.

Англієць був розчарований. Його подорож видавалася марною. Юнак також засмутився, — адже і його приятель шукав свою Леґенду. А коли чогось прагнути, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти, казав старий король. Він не міг помилитися.

— Раніше я не чув про алхіміків, — сказав юнак. — Може, й тут про них ще не чули.

В Англійця засяяли очі. — Саме так! Мабуть, тут і не знають, хто такі алхіміки! Питай-но, хто тут лікує хвороби!

До джерела підходили жінки, вбрані у чорне, але юнак, попри Англійцеві наполягання, не заговорив до жодної з них. Нарешті з’явився чоловік.

— Чи хтось тут лікує хвороби? — запитав юнак.

— Хвороби лікує Аллах, — злякано відповів чоловік. — А ви шукаєте чаклунів. — Зацитувавши кілька рядків з Корану, він зник.

Підійшов ще один чоловік. Він був сивий і мав при собі невеличке відерце. Юнак повторив запитання.

— Навіщо він вам? — поцікавився араб.

— Бо мій товариш уже кілька місяців мандрує, шукаючи зустрічі з ним, — відказав юнак.

— Якщо тут і є такий чоловік, він неймовірно могутній, — сказав після паузи араб. — Навіть племінні вожді не сміють бачитися з ним будь-коли. На це потрібна його згода. Зачекайте до кінця війни. Тоді йдіть звідси разом із караваном. Не варто втручатися в життя оази, — порадив він, відходячи.

Але Англієць тріумфував. Вони натрапили на слід.

Врешті з’явилася дівчина, яка не була вбрана в чорне. Вона тримала на плечі глечик, а на голові мала чадру, хоча обличчя й лишалося відкритим. Юнак наблизився до неї, щоб запитати про Алхіміка.

Цієї ж миті зупинився час, і Світова Душа заповнила його єство. Коли він побачив ці чорні очі, цю ледь вловиму посмішку на вустах, то збагнув найважливішу частину Мови, якою говорить світ. Мови, яку всі розуміють у власному серці. То була Любов. Старша від людства, давніша від пустелі. Коли зустрічалися дві пари очей, вона завжди вибухала з тією ж силою, що й тепер, біля джерела. Дівчина всміхнулася, і це був знак — знак, якого він чекав, не знаючи про це, ціле життя. Знак, якого він марно шукав у вівцях і книжках, у кришталі й пустельній тиші.

Це була найчистіша мова світу, без жодних пояснень, бо їх не потребує Всесвіт, линучи крізь безконечний простір. Цієї миті юнак відчув, що перед ним стоїть його дружина, й вона також збагнула це без слів. Він був у цьому переконаний, хоча батьки й казали йому, що, перш ніж одружитися, треба довго залицятися, свататись, збирати гроші. Але ті, хто так думав, не знали Всесвітньої Мови, бо коли зануритися в неї, легко зрозуміти, що в цьому світі тебе завжди хтось чекає — чи то в пустелі, чи у великому місті. А коли сходяться двоє таких людей і зустрічаються їхні очі, зникає минуле й майбутнє. Існує тільки ця мить і неймовірна впевненість, що все на світі написане однією Рукою. Рукою, яка пробуджує Любов і творить для кожної душі споріднену їй душу. Без цього всі мрії втрачають сенс.