Слава ЗСУ!

— І коли вдруге приїздили — також...

— Майнути б зараз туди всім разом!

Вона помовчала.

— Щось мені не доказуєш?

— Тобто?

— Що в тебе сталося?

— Із якого дива тобі ввижається?

— Так... Ну, кажи вже!

— Хіба-що, виїздив у справах…

— Куди?

— Агрегат одвозили замовникові.

— Туди?

— Це ти державні секрети хочеш вивідати? – віджартувався. — Усе гаразд. Побачимося — розповім.

— І знову поїдеш?

— Навряд..,— толку з нас там, як із курки молока.

— Я відчувала! Ти не мусиш давати мені приводів для хвилювання. Коли в тебе щось негаразд — відчуваю це і за тисячі кілометрів.

Хвильку перечекала і прошепотіла:

— Будемо прощатися, бо не даю людині спати.

І я, чомусь, по-змовницькому прошепотів у відповідь, що скучаю за нею і хотів би, щоб зараз ми були разом.

— На морському бережку?

— Хоч на краю світу!

— Так і повірила!

А я, дійсно, розчулився у цій порожній казенній кімнаті на п’ять робочих столів, убогому вмістилищі пануючої тут удень казенщини. І сказав у трубку:

— Ні, справді, сумно без тебе і малючки.

— А я тобі гарну сорочку купила, німецьку. У дрібну клітину, для роботи дуже симпатична.

— Спасибі, не варто було витрачатись.

— Сам казав, що в старих уже соромно людей...

— Тепер доведеться гроші на інше притримувати.

— Що зараз робитимеш, лягатимеш спати?

— Ще трохи попрацюю...

Щось вирахувала для себе й запитала з підозрою:

— Ти, власне, звідки дзвониш?

— З інституту. Сьогодні тут ночуватиму. Нам усі умови створили, розкладачки принесли.

— І мушу це вилущувати з тебе, як із горіха? А що завтра?

— Проект доб’ємо — і відпочиваємо.

— Зателефонуєш?

— Якщо нічого не завадить. Ні про що тобі хвилюватися! Зрозуміла?

— Мені так шкода, що надсилюєшся — тобі це зайве.