Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Аварія

Коли зупинялися в якомусь селі на постій, завжди відчував, що інакший, аніж тамтешні люди, мовби обчухраний од гілля стовбур. І йому ставало жаль: чи то за незвіданим їхнім життям, чи то з причини беззахисності тих людей, чиє благополуччя залежало від його шаблі.

Минало кілька днів, і йому вже не сиділося на місці. Із далеч-далини прикликав його чийсь владний голос. Незбагненна спонука гонила все вперед і вперед, без ніякої вигоди для себе, ніби приреченого на двобій з безкінечністю. Усе було минущим для нього і не мало ціни, навіть потреби власного тіла: чи то щедра учта в гостинному домі, чи сухарі з таранею з дня на день, аби не голодному. Дбав тільки про коня та зброю.

Його товариш близь вогню, Макогін, був значно старшим за нього, здавна козак. Ніхто в коші не пам’ятав, чому надбав таке прізвисько. Бо мало хто лишився з колишнього товариства: одні полягли, інші, через похилі літа, подалися до монастирів, осіли господарювати. Можливо, так звався, бо вже замолоду став лисим, як те коліно. У бою він був надійним і страшним — не мав пощади ні до кого. За потаємність вдачі й нехіть до балачки молоді козаки доточили в прізвисько Макогін-мовчун.

Фатальну роль у його житті справляв огонь. Щойно він побрався, відбивши дівчину у свого сусіда через дві хати, як довелося тікати із села. Незадовго до їхнього вінчання, залицяльник-невдаха підмовив хлопців і гуртом так нам’яли у березі нареченому боки, що ледве оклигав. Тому, коли у нападника невдовзі зайнялася хата,— мало хто сумнівався, чиїх то рук діло. Макогона — тоді ще просто Пилипа — узяли під слідство і намовлені «свідки» вказали, що бачили його попід оселею саме перед пожежею. Повезли Пилипа до суду, та дорогою він утік. І, невдовзі, опинився на Січі. До свого села так і не навідався ніколи.

Спершу мав надію повернутись, але на другому році козацького пробування потрапив до полону і хтось навів на нього, що має захований скарб. Його підвішували на дибі, пекли вогнем підошви, між ногами й обличчя, щоб видав, де заховано, і чисто скалічили, доки надумався піддурити своїх мучителів і сказав, що без нього того місця не знайдуть.

Їхали вони день і вивів їх надвечір до річки, де знав печеру в крутому березі. Коли споночіло, відійшов, буцімто по нужді, шубовснув у воду велику грудку, а сам берегом — до печери, зарослої кущами. Хтось із переслідувачів — смолоскип у руці — скочив на коні у воду, інші кинулися суходолом. Кілька разів тріщало гілля біля його схованки, але не помітили. Вийшов із печери через два дні, геть підупалий на силі з голоду. Перегодя, довелося йому побачити своє обличчя в люстро — і закам’янів душею: кому він такий здався.

І втретє взначився йому вогонь. Поцілений у бою стрілою, упав непритомним із коня в підпалену суху траву й шкіра всуціль скипілася на ньому. Заледве одволодала знахарка.

Однедавна він дедалі більше почувався втомленим, ніби якийсь невидимий упир висмоктував день у день його силу. Знав: то прозвіщала себе старість, мав уже п’ятдесят і два. І чимраз глибше вкорінювалось у ньому бажання відійти од козацької вольниці, до якої, зрештою, ніколи й не лежала душа. Сидіти б йому на своєму шматку землі, тішитись міцним господарством та власною родиною. Цього довгі роки бажалося найбільше, до розпуки сердечної. Перетліло. Тепер хотілось одного — спокою. Щоб нікому до нього не було діла, як і йому ні до кого. Не така вже й велика забаганка, одне тільки й стоїть їй на заваді: катма статків.

Він думав над своїм життям і щоразу навертався підсумок, що дурнúм уроджений дýрнем лишиться повік: замолоду втратив усе, що мав, а на старість нічого не надбав. Дедалі настирливіше ввижалося йому, що те, чого не добрав за свій вік, десь існує, висить, як дозріла груша на дереві, чекає на нього, щоби прийшов і, нарешті, взяв. Як отой жебрак, котрий повсякчас дивиться собі під ноги, сподіваючись на знахідку, так і він у незбагненному для себе напруженні чекав на щось таке, що забезпечить присмерк життя.

Ось і тепер, присівши навпочіпки біля вогнища, дивився на дрібні спалахи полум’я під казаном, заспокоюючи тим спогляданням вогонь свого серця, що розтікався жилами, доходив мозку й палив його безпричинним нетерпінням.

Попередня
-= 41 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!