Слава ЗСУ!

— Онуків уже маєте? Багатий чоловік!

— Розжився! Троє пуцьвірінків: двоє в сина, одне в доньки.

Він увімкнув радіо.

— Зараз по «Променю» новини передадуть.

Ми вислухали їх мовчки. Коли після диктора пустили музику, пригасив звук:

— І ні слова про головне!

— А якщо скажуть — легше стане?

— Та поважай ти людей, а то так, наче до бидла: це тобі — на, а до цього — зась! А власна шкура у мене одна, запасних нема.

Знову глянув упівоберта на нього, сподіваючись виснувати щось із неспівмірності його безживного виразу обличчя й надриву в голосі.

— Менше знаєш, довше живеш,— пожартував.

— Коли ще й німий на додачу, то й зовсім щасливий! У Висоцького чув: «Обложілі меня, обложілі, гонят весело на номера». Тепер наша черга настала — «на номера»!..

Дивною була безоглядність цієї відвертості з першим стрічним. Та, здається, збагнув її спонуку: у тому житті, до якого він хочеш не хочеш призвичаївся, зненацька виникла розколина, і в глибині душі несамохіть передчував, що з цим здвигом не в’язалися його сталі надії на майбутнє.

Нас обігнала з виттям пожежна машина і зникла в напрямку мого провулка. Скоро побачили її біля сусіднього з моїм будинком. Там уже стояла інша, раніш прибула, чия обслуга била з брандспойтів у вікна четвертого поверху, звідки лінькувато клубочилися вигортні чорного диму.

Поодинокі глядачі спостерігали за діями пожежників, у деяких вікнах двох ближчих будинків проступали обличчя цікавих. Біля свого парадного привітався з трьома жінками з нашого будинку, які чи й зауважили мене, зосереджені на тому, що відбувалося за півсотні кроків.

— Під оце лихо ще й погорільцями стати! Це ж треба таке щастя мати! — побивалась одна з них.

У передпокої роздягся до спіднього, бридився розтрушувати по квартирі вуличний пил, і босим пішов до ванни. Став під струмені води, додаючи гарячої, і невзабарі відчув, як почало танути щось у мені — по всьому тілі, десь під серцем... І викручував більше гарячий кран, аж доки воно геть не сточилося й відчув себе розмлоєним.

Вдягнувся у хатнє, заварив міцнющого чаю і, вмостившись у фотелі, присьорбував його, вдовольняючи згагу: спершу великими ковтками, ледь не до опіку горла, потім зрідка пригублюючи, сповільнюючи оберти свого внутрішнього маховика і, через нього, всього світу.

Мусив дати собі хоч із півгодини цілковитого спокою. Він торкався моїх рамен, зачіпався об капці, дихав на повіки, але не запановував тілом. Мимовільний порух думки змусив мене звестися й підступити до вікна. Атож! Там — пожежа. Власне, її вже загасили. Біля червоних машин люди в брезентівках і шоломах непоспіхом згортали шланги, а посеред будинку, де горіло, зяяли вирвами вигорілі пройми вікон, зловісно підмальовані вгору по стіні віхтями кіптяви. Ті каверни на тілі будинку притягували погляд, мовби були входом у потойбічний світ.

Несподівано з траурної чорноти виступила чоловіча постать. Годі було помилитися з його вигляду, що він — господар квартири. З вікна свого, ще недавно надійного, житла, вдивлявся кудись у далину, ніби в образ власної долі.

Його погляд недовірливо спинився на благополучних стінах нашого будинку і я, немов завинив чимось перед ним, відступив углиб кімнати, щоб не зустрітися нам очима.

На дивані лежали неприбраними, відколи збирав доньці речі в дорогу, панчішки, сорочечки, шапочка, у кутку за диваном — іграшки у плетеному коробі, у книжковій шафі — кілька фотографій з нас трьох, під стіною — мій кульман... І наплинуло пронизливо: не бранець я і не постоялець у цих стінах — тут минає моє життя.