Слава ЗСУ!

— Не завадило б...

Аби розігнати млість, зробив кілька кругових рухів руками і підійшов до вікна. Двірник із кимсь у підмогу розмотували поливальний шланг. Над корпусом експериментально-виробничого комбінату кружляли хмари ворон.

Раптом вбігла Світлана й кинулася вмикати гучномовця.

— Зараз буде повідомлення!

Передавали новини. Ми терпляче слухали кілька хвилин.

— Хто це тобі наплів? — поцікавився Славко. — Коли таке бувало, щоб у нас про щось подібне повідомляли для всіх вух?

— Тамарі з техвідділу подруга з телебачення дзвонила...

— Дурниці! — хмикнув Славко.

Та все ж ми слухали. І от, наприкінці випуску, справді прозвучало повідомлення: на хімічному комбінаті внаслідок аварії сталася пожежа, постраждало кілька чоловік. Уживаються всі необхідні заходи для ліквідації осередків небезпеки й надання допомоги потерпілим.

Ми сторопіли, приголомшені: офіційне визнання нещастя, про яке знали вже два дні, незворотно запроваджувало його в нашу дійсність. Та наступної миті заполонило всіх невдоволення. Адже ні слова не було сказано про те, що насамперед хвилювало: чи існує загроза місту, наскільки значні вогнища небезпеки і в чому вона, зрештою, криється?

І правдивими, відтак, видалися найпохмуріші чутки.

Ми все ще стояли біля гучномовця, із якого вже лунала музика, сподіваючись, що, після такого повідомлення, неодмінно передадуть якісь роз’яснення фахівців, медичні поради. Хоч що-небудь! Коли ж розтанула ця надія, кожен остаточно впевнився, що небезпека зависла й особисто над ним.

Після сповіщення по радіо в загальному настрої з’явилися нові відтінки. Не вешталися з кімнати в кімнату, поширюючи здогади й сумніви, не палили безперестанку в коридорах. Якось одразу стало всім нехіть говорити про аварію. Настала черга для інстинкту самозбереження й намагнічених нервів виважити, хоч навмання, як убезпечитись од загрози.

Мовби чорна хмара насунула і в її похмурій тіні зблякло все довкола. Млява байдужість накотилася на мене, і в тій хвилі виразно відчув, що даремне моє сподівання завершити в кресленнях власний проект. Щось липучо-бридке готувалося понищити світлу смугу, яка означилася для мене два дні тому. Кляте невезіння! Ніби хто зурочив.

Але ще побачимо! Попри все сідатиму вечорами за кульман, бо не обійдусь нині без такого допінгу.

Та пласка дійсність перечила моєму заміру: знайшов чим перейматися під непевну годину! І заради чого надсилюватися? Два винаходи й три розробки лежать мертвим капіталом і нікому до них нема діла навіть в інституті, а про виробниче їх освоєння й говорити нічого. Замкнуте коло. Крутишся в ньому як самоїд, сподіваючись без надії.

Євген підійшов до телефону, набрав кілька разів підряд той самий номер. Знову, мабуть, на автовокзал.

— Не проб’єшся,— кинув трубку. — Що ж його робити?

Мимоволі пригадав, як ішли з ним колись після роботи й зустріли хлоп’я з горобеням, що випало з гнізда. Євген із малюком знайшли довгу тичку, прив’язали до неї рукавицю, посадили туди пташеня й благополучно перенесли в гніздо, під схвальні коментарі вболівальників.

Зараз він подумки був удома — біля кабанчика в сажі, припнутого на цеп собаки, негодованих курей... І, певно, ледь не душогубом почувався.

— Облиш, не переймайся,— розрадив його. — Не пропаде твоя живність. Хтось же повинен там доглянути садиби, не в одного тебе господарство.

— Гадаєш?

— Авжеж! Військові, чи міліція,— запевнив майже зверхньо, як достеменне для всіх, окрім нього. А сам подумав: якщо тварини й не загинули від отруєння, вірогідно, що їх просто знищать.