Слава ЗСУ!

Звісно, Елмор на це не звертав уваги, але я знав, що саме так він і зробить, якщо я зникну і нікому буде тут його годувати. Коти, вони вміють виживати. Я підхопив портфель і рушив до дверей, подавивши коротке, але потужне бажання забігти назад до спальні й заховатися там під ковдрою. Чи будуть тут мій дім і мій кіт, якщо я успішно виконаю те, що поклав собі зробити, і повернуся? А якщо й будуть, то чи будуть вони моїми? Неможливо сказати. Хочете почути дещо забавне? Навіть здатні жити в минулому люди не знають насправді, що таїть майбуття.

— Агов, Оззі, — промовив я беззлобно. — Я йду по тебе, ти, уйобку.

Я вийшов і причинив за собою двері.

11

Чудернацьки якось у харчевні було без Ела, таке відчуття було, ніби він все ще тут — його привид, я маю на увазі. Обличчя з його Стіни міських знаменитостей, здавалося, дивляться на мене, питаючись, що я тут роблю, кажучи мені, що я не маю права тут бути, застерігаючи мене, щоби я залишив у спокої ходову пружину всесвіту, бо інакше вона може лопнути. Особливо щось тривожне вчувалося у фотографії Ела з Майком Міш’ю, яка висіла на тому місці, яке колись займав знімок мене з Гаррі.

Я пішов до комори і почав робити маленькі, обережні кроки вперед. «Уяви собі, ніби в темряві ти з верхнього майданчика намагаєшся намацати перший щабель сходів, — казав Ел. — Заплющ очі, друже, так буде легше».

Я так і зробив. Дві сходинки вниз, я відчув хлопок углибині вух, це вирівнявся тиск. Тепло різко торкнулося моєї шкіри; сонячне світло пробивалось крізь мої заплющені вії; я почув шух-Швах, шух-Швах чесальних машин. Було 9 вересня 1958 року, дві хвилини до полудня. Тугга Даннінг знову був живий, і рука в місіс Даннінг не була ще зламана. Неподалік звідси, у «Шевроні» Тайтеса, на мене чекав чепурненький «Форд-Санлайнер».

Але спершу треба розрахуватися з колишнім Жовтою Карткою. Цього разу він врешті отримає той долар, який був вимагав, бо я не подбав про те, щоб покласти собі до кишені п’ятдесятицентову монету. Я прослизнув під ланцюгом, а далі затримався рівно настільки, щоби перекласти до правої передньої кишені штанів доларову банкноту.

Там вона й залишилася, бо, вийшовши з-за рогу сушарні, я побачив чоловіка на прізвисько Жовта Картка розпластаним на бетоні, очі його були розплющені, калюжа крові розпливлася навкруг його голови. Горло він мав розпороте від вуха до вуха. В одній руці він тримав зазубрений осколок зеленої винної пляшки, яким і сотворив собі це. В другій його руці була картка, та, що нібито мала якийсь стосунок до дня подвійної ціни в зеленому фронті. Картка — колись жовта, а потім помаранчева — тепер була смертельно чорного кольору.