Слава ЗСУ!

Але вони були, привиди були. Либонь, не в Новому Орлеані на Магазин-стрит, а тут? О, так. Тільки я так і не уздрів їх, бо заходити до Книгосховища мені кортіло не більше, аніж заглиблюватися у повалений димар у Деррі. Освальд отримає роботу з сортування шкільних підручників усього лиш за якийсь місяць до вбивства президента, і весь цей довгий час чекання мені треба уникати будь-яких гострих кутів. Ні, я мав намір дотримуватися того плану, котрий накидав Ел у заключному розділі своїх нотаток, у тому, що озаглавлений ВИСНОВКИ ЩОДО ДІЙ.

Хоч він і був упевнений у теорії самотнього стрільця, Ел, однак, не відкидав невеличкої, але статистично вагомої ймовірності того, що він може помилятися. У своїх нотатках він називав це «вікном невизначеності».

Як те, що на шостому поверсі.

Він мав намір прикрити це вікно назавжди 10 квітня 1963, більш ніж за півроку до приїзду Кеннеді в Даллас, і я вважав, що ця його ідея має сенс. Можливо, саме тоді, у квітні, і, скоріш за все, саме в ту ніч — а чого чекати? — я вб’ю чоловіка Марини й батька Джун так само, як уже вбив Френка Даннінга. І докорів сумління матиму не більше, аніж тоді. Якщо ти бачиш павука, що квапиться по підлозі до колиски, де лежить твоя дитина, ти ще можеш вагатися. Можливо, навіть зважуватимеш, а чи не вловити його до пляшки, щоб випустити надворі, нехай собі доживає там своє маленьке життя. Але якщо ти певен, що павук отруйний? Якась чорна вдова[327]? У такому випадку ти не вагатимешся. Аж ніяк не вагатимешся, якщо маєш здоровий глузд.

Ти наступиш на павука й розчавиш його.

9

Я мав власний план на роки між серпнем 1960 і квітнем 1963. Щойно Освальд повернеться з Росії, я триматиму його на оці, але не втручатимуся. Я не можу цього собі дозволити через ефект метелика. Якщо в англійській мові й існує більш недотепна метафора за «ланцюг подій», мені така невідома. Ланцюги (окрім тих, які, як я гадаю, усі ми колись навчалися робити в дитсадочку з паперових стрічок різного кольору) — міцна річ. Ми користуємося ними, виважуючи моторні блоки з наших ваговозів, ними ми сковуємо руки й ноги небезпечним в’язням. Не існує більше тієї дійсності, якою я її колись знав. Події хисткі, це я вам кажу, як будиночки, складені з гральних карт, а наближаючись до Освальда — не кажучи вже, щоб застерігати його проти скоєння злочину, якого він ще навіть не замислив, — я втрачу єдину мою перевагу. Метелик розправить крильця, і курс Освальда буде змінено.

Спершу, либонь, стануться дрібні зміни, але, як говориться у пісні Брюса Спрингстіна, з дрібничок, бейбі, одного дня постають великі речі[328]. То можуть бути й зміни на добре, такі, що вбережуть людину, котра зараз працює сенатором від Массачусетсу. Але мені в це не вірилося. Бо минуле опірне. У 1962, як мовилося в одній з приміток, які Ел робив на берегах своїх нотаток, Кеннеді збирався відвідати Х’юстон[329], виступити в університеті Райса з лекцією про політ на Місяць. «Відкрита аудиторія, подіум без куленепробивного екрана», написав Ел. До Х’юстона від Далласа менше трьохсот миль. Що, як Освальд надумає застрелити президента там?

Або припустімо, що Освальд дійсно підставлений цап-відбувайло. А я налякаю його і він втече з Далласа назад до Нового Орлеана, а Кеннеді все одно загине, ставши жертвою мафії або якихось змовників з ЦРУ? Чи вистачить мені відваги повернутися крізь кролячу нору і знову розпочати все з нуля? Знову рятувати родину Даннінгів? Рятувати Каролін Пулен знову? Я на цю місію витратив уже майже два роки. Чи захочеться мені інвестувати до неї ще п’ять, з таким же непевним, як завжди, результатом?