Слава ЗСУ!

— Аж ніяк, — заперечила вона… і тут же задавлено пирснула. — Хіба що трішечки. Просто ви єдиний викладач на факультеті англійської, хто наразі нічим не пов’язаний, тож саме вам природно виступити в ролі її ментора.

Мені це здалося дивоглядним відскоком в алогічність, тим паче для її упорядкованого розуму, проте я провів Мімі до дверей, ані слова не прорікши з цього приводу. Сказав я інше:

— Якщо все так серйозно, як ви говорите, вам слід було б розпочати лікування зараз же. І то не в якогось знахаря десь у Хуаресі[374]. Вам слід було б звернутися в Клівлендську клініку. — Я не знав, чи вже існує Клівлендська клініка, але на той момент можливим анахронізмом не переймався[375].

— Не думаю. Маючи вибір між можливістю помирати десь у шпитальній палаті, обтиканою рурками й дротами і вмиранням біля моря на мексиканській асьєнді… це, як ви любите казати, елементарно, Ватсоне. Є також ще один мотив. — Вона сміливо подивилася мені просто в очі. — Біль поки що стерпний, але мені казали, що далі він гіршатиме. У Мексиці набагато менш схильні ставати в моральні пози щодо великих доз морфіну. Або нембуталу, якщо дійде до цього. Повірте, я знаю, що роблю.

Пам’ятаючи, що було з Елом Темплтоном, я гадав, вона має рацію. Я обхопив її руками, цього разу обіймаючи вельми делікатно, і поцілував у шорстку щоку.

Вона витерпіла це з усмішкою, а потім вислизнула. Очі її обмацували моє обличчя.

— Хотілося б почути вашу історію, друже мій.

Я знизав плечима:

— Я весь відкрита книга, міз Мімі.

Вона розсміялася:

— Що за нонсенс. Ви запевняєте, ніби самі з Вісконсину, але заявилися до Джоді з ново-англійською вимовою на устах і флоридськими номерами на автівці. Ви кажете, що вчащаєте до Далласа заради польових досліджень і в вашому рукописі нібито йдеться про Даллас, проте герої там говорять, як мешканці Нової Англії. Фактично там є пара місць, де персонажі, замість «так», кажуть «ій-я». Може, вам варто це виправити…

А я гадав, що так хитро був усе переписав.

— Насправді, Мімі, янкі кажуть «єй-я».

— Занотовано. — Вона продовжувала вивчати моє лице. Важко було мені не сховати очі, але я витримав. — Подеколи я ловлю себе на думці, чи не прибулець ви з космосу, як Майкл Ренні у фільмі «День, коли Земля зупинилась»[376]. Аналізуєте тут аборигенів й звітуєте на Альфу-Центавра, чи є надія для нас як виду, чи, може, варто нас спалити гамма-променями, поки ми не встигли розповсюдити наші мікроби по всій галактиці.

— Вельми вигадливо, — промовив я, усміхнувшись.

— Добре. Мені нестерпна думка, що про всю нашу планету могли б судити лише за Техасом.

— Якщо за зразок взяти Джоді, я певен, Земля витримає екзамен.

— Вам подобається тут, правда?

— Так.

— Джордж Емберсон ваше справжнє ім’я?

— Ні. Я змінив його з причин, важливих для мене й ні для кого більше. Хотілося б, аби це залишилося між нами. З очевидних причин.

Вона кивнула:

— Не сумнівайтеся. Ми ще бачитемося з вами, Джордже, в бібліотеці, у харчевні… і на вечірці, звісно. Ви будете ласкавим з Сейді Клейтон, чи не так?

— Ласкавим, як місяць травень, — промовив я, і то з техаським вивертом «траав’нь». На що вона розсміялася.