Слава ЗСУ!

— Джордже? — тепер в її голосі вже звучала разом із занепокоєнням також турботливість. — Що таке? Що не так?

Фанати були цілком захоплені грою у виклик-відповідь. Чирлідерки гукали «ДЖИМ», а трибуни їм відповідали «ЛА».

«Пішов ти на хер, Джимла!» — ось що гаркнув мені той Жовта Картка, котрий на тоді вже став Помаранчевою Карткою (але поки що не загиблим від власної руки містером Чорна Картка), і саме це я чув зараз, частинами цього слова, немов подушкою перекидалися між собою чирлідерки з поля й дві з половиною тисячі фанатів з трибун.

«ДЖИМЛА, ДЖИМЛА, ДЖИМЛА!»

Сейді вхопила мене за руку й струснула.

— Скажіть щось, містере! Говоріть до мене, бо мені лячно!

Я обернувся до неї, вимучивши з себе посмішку. Це далося нелегко, повірте.

— Просто нестача цукру в організмі, я гадаю. Піду-таки, дістану чогось попити.

— Ви не збираєтеся зомліти, ні? Я можу провести вас до амбулаторії, якщо…

— Зі мною все гаразд, — запевнив я, а тоді, не думаючи сам, що роблю, поцілував її в кінчик носа. Якийсь хлопець вигукнув: «Молодчага, містер Е!»

Замість розсердитися, вона наморщила носа, наче кролик, а потім усміхнулась:

— Тоді забирайтеся звідси. Поки не зруйнували мені репутацію. І принесіть мені чилі-дог[401]. Щоб багато сиру.

— Авжеж, мем.

Минуле прагне гармонії в собі, це я вже загалом зрозумів. Але про що його пісня? Я не знав, і це непокоїло мене, і то вельми. На бетонній доріжці, що вела до ятки з напоями, речівка звучала так гучно, що мені схотілося затулити собі вуха долонями, лиш би її не чути.

«ДЖИМЛА, ДЖИМЛА, ДЖИМЛА!»