Слава ЗСУ!

Дім — це дивитися, як сходить місяць над безкрайою сонною землею, і мати когось, кого ти можеш покликати до вікна, щоб дивитися на все це разом. Дім там, де ти можеш танцювати з іншими, а танці — це життя.

15

Рік Господа Нашого1961-й добігав кінця. Одного сльотавого дня, тижнів за два перед Різдвом, я, знову закутаний у свою сирицеву ранчерську куртку, прийшов додому після школи й почув, як дзвонить телефон.

— Це Айві Темплтон, — промовив жіночий голос. — Ви, маать, навіть не пам’ятаєте мене, ге?

— Я дуже добре вас пам’ятаю, міз Темплтон.

— Самій не знаття, нашо я оце звооню вам, ті чортові десять баксів ще бозна-коли були потрачені. Просто шось в вас таке є, шо засіло мені у голові. І Розетта теж пам’ята. Вона вас назива «той дядюн, шо гуловив мого м’яча».

— Ви виїжджаєте, міз Темплтон?

— Це збіса на сто процентів істинно так. Моя мама приї’дить з Мозелла завтра пікапом.

— Ви не маєте своєї машини? Чи вона поламана?

— Наша льо’кова ше бігає окей, як для такого, як вона, руйновища, але Гаррі не годен у ній їхати. Він у минулому місяці робив на одній з тих гівняних робіт від «Трудових ресурсів». Упав до я’оїсь вибоїни, і самоскид його переїхав, коли здавав назад. Хребта йому поламало.

Я заплющив очі і побачив рештки розбитого Вінсового пікапа, як його тягнула по Головній вулиці аварійка Ґоґі, хазяїна місцевої філії «Саноко»[455]. Кров зсередини по всьому потрощеному лобовому склу.

— Мені жаль це чути, міз Темплтон.

— Він бу’е жити, але ходити вже ні’ооли не зможе. Бу’е сидіти у візочку й сцикати в мішечок, ось шо він бу’е робити. Та спершу він поїде до Мозелла ув кузові маминого ваговоза. Ми вкрадемо матрас із тутошньої спальні, шоби він лежав на нім. Бу’е, як той субака, шо його везуть із собою у відпустку, нє?

Вона почала плакати.

— Я заборгувала оренду за два останні місяці, та це мене не угнічує, аж ніяк. А знаєте, шо мене угнічує, містере звати Розірвати на прізвище Лопнути? Я маю тридцять п’ять чортових доларів, і то вже капець. Бісів йолоп Гаррі, аби його ноги тримали, я би не втраа’ила у таку-то скруту. Я раніше думала, шо була утрапила, та подивіться, шо зі мноу тепер!

В моїй слухавці почулося довге, булькотливе шморгання.

— Знаєте, шо? Поштар все мені бісики очима підпускає, отож я гадаю за двайцять доларів я можу перекинутися, най уже виїбе на долівці у вітальні. Якщо кляті сусіди з-навпроти через вулицю не підглядатимуть на нас у той час. Не можу ж я повести його до нашої спальні, еге ж? Там чоловік мій зі зломленою спиною лежить. — Вона скрипуче реготнула. — Ось шо вам кажу, чому б вам не приїхати сюди у тім вашому гарнюньому кабріолеті? Повезете мене десь у мотель якийсь. Трішки як витратитися, то можна винайняти такий номер, щоб ше й з вітальнею був. Розетта собі поки там посидить, телевізор подивиться, а я для вас перекинуся, поїбетеся. На вид ви ніби справний у цім ділі.

На це я промовчав. Мені щойно зблиснула одна ідея, яскраво, мов жарівка, спалахнула.

«Якщо кляті сусіди з-навпроти через вулицю не підглядатимуть на нас в той час».

Є чоловік, за котрим мені належить назирати. Тобто, окрім самого Освальда. Чоловік, чиє ім’я (оттакої) теж Джордж; чоловік, котрий мусить стати єдиним другом Освальда.

«Не довіряти йому», — написав Ел у своїх нотатках.