Слава ЗСУ!

Я вже фактично почав підводитись. І одночасно мій погляд упав на обкладинку купленого перед тим журналу «Тайм». З обкладинки усміхалася Жаклін Кеннеді. Вся така сяйлива, у платтячку без рукавів, з викотом у формі V. ЛЕДІ ПРЕЗИДЕНТА ОДЯГАЄТЬСЯ ПО-ЛІТНЬОМУ — пояснював підпис. Я задивився на фото, кольори якого раптом вицвіли до чорно-білого, а вираз жінки змінився з осяйно-усміхненого на заціпеніло-пустий. Вона тепер стояла поряд з Ліндоном Джонсоном на борту лайнера «Ер Форс-1», і вже не в тому гарному (і трішечки сексі) літньому платтячку. Замість нього на ній був забризканий кров’ю шерстяний костюм. Я згадав, що десь читав — не в Елових нотатках, а деінде — про те, як, щойно чоловіка місіс Кеннеді було оголошено мертвим, леді «Божа Корівка» Джонсон зробила порух обійняти Жаклін у шпитальному коридорі й побачила прилиплу до її костюма грудку мозку мертвого президента.

Застрелений у голову президент. А поза ним всі ті мертві, котрі підуть слідом, стоять привиддями в черзі, що тягнеться у безкінечність.

Я знову сів і просто дивився, як Сейді несе свої валізи до стійки авіакомпанії «Фронтир». Вони явно був нелегкими, але вона несла їх завиграшки, тримаючи пряму спину, жваво цокотячи підборами. Клерк позначив валізи й поклав їх на багажний візок. Про щось перемовився з Сейді; вона подала йому придбаний два місяці тому в турагенції квиток, і клерк щось на ньому черкнув. Забравши назад квиток, Сейді почала роззиратися, куди йти далі. Я нахилив голову, щоб вона мене не помітила. Коли подивився знову, її вже не було.

7

Через сорок довгих, довгих хвилин чоловік, жінка і двійко маленьких дітей — хлопчик та дівчинка — пройшли повз ресторан. Хлопчик тримався за батькову руку і щось лепетав. Батько дивився вниз на нього, киваючи й посміхаючись. Батько цей був Робертом Освальдом.

Прокинувся гучномовець: «З Ньюарка[497], з проміжною посадкою в муніципальному аеропорту Атланти, прибуває рейс № 194 авіакомпанії „Дельта“. Зустрічайте пасажирів проти входу № 4. З Ньюарка, з проміжною посадкою в муніципальному…»

Дружина Роберта — згідно з нотатками Ела, її ім’я Вейда — підхопила дівчинку на руки, щоб не відставала, і пришвидшила ходу. Ознак Маргарити ніде не помічалося.

Я підчепив салату, пожував трохи, не відчуваючи смаку. Важко билося серце.

Почулося наближення ревучих двигунів, і я побачив ніс літака ДіСі-8[498], котрий підкотив до воріт термінала. Вітальні вигуки почали лунати біля дверей. Офіціантка торкнулася мого плеча, і я мало не скрикнув.

— Вибачаюся, сер, — промовила вона з техаським акцентом таким в’язким, що хоч ножем ріж. — Лииш х’тііла узнати, чи не тре’а вам іще чогось?

— Ні, — відповів я. — Все гаразд.

— Нуу, тоо’і добре.

Перші пасажири поспішили через зал. Самі тільки чоловіки в костюмах, з дорогими зачісками. Природно. Першими з літака виходять пасажири першого класу.

— А ви тоочно не хочете, щоби я принеесла вам перси’ового пирога? Сьо’оні він свіженький.

— Ні, дякую.

— А ви тоочно певні, милесенький?

Тепер уже ринув потік пасажирів економ-класу, всі підпряжені торбами. Я почув пронизливий жіночий виск. Чи то не Вейда вітає свого зятя?

— Цілком певен, — відповів я й затулився журналом.

Вона зрозуміла натяк. Я сидів, змішуючи залишки свого салату з помаранчевим супом французької підливи, і дивився. Ось пройшли чоловік і жінка з дитям, але воно було вже майже ходунком, дорослішим за Джун. Пасажири минали ресторан, теревенячи з друзями й родичами, котрі приїхали їх зустріти. Я побачив юнака в армійській формі, він поплескував по задку свою дівчину. Вона засміялася, ляснула його по руці, а потім піднялася навшпиньки й чмокнула в щоку.