Слава ЗСУ!

Розділ 22

1

День десятого квітня видався ясним і теплим, наче передсмак літа. Я одяг один із тих спортивних піджаків, що накупив собі, поки рік працював у Денголмській консолідованій школі. «Поліцейський спеціальний» 38-го калібру, повністю заряджений, пішов до мого портфеля. Не пригадую, щоб я нервувався; тепер, коли настав час, я почувався, немов у герметичній упаковці. Перевірив годинник у себе на зап’ястку: третя тридцять.

План у мене був таким: знову поставити машину на стоянці перед «Альфа-Бета» на Вікліф-авеню. Навіть якщо рух через місто уповільнений через дорожні затори, я зможу туди дістатися щонайпізніше о четвертій тридцять. Зазирну в провулок. Якщо там порожньо, як, на мою думку, і мусить бути в цей час, перевірю закамарок поза гулящою дошкою. Якщо Ел у своїх нотатках правий, і Лі дійсно завчасно приніс і сховав свою рушницю (навіть якщо конкретне місце сховку визначалося хибно), вона мусить бути там.

Я повернуся до машини і якийсь час назиратиму за автобусною зупинкою, просто на той випадок, якщо Лі приїде зарано. Коли о 19:00 почнеться богослужіння в Мормонській церкві, я пройдуся до кафетерію, де сніданки подають цілодобово, і сяду проти вікна. Їстиму їжу, до якої не маю апетиту, гаятиму час, тягнутиму до останнього, видивляючись, як під’їжджають автобуси, сподіваючись, що нарешті з якогось з них вилізе Лі, краще, щоб сам-один. Я також сподівався, що не побачу там машини-корабля де Мореншильда.

Отакий я мав, так би мовити, план.

Я взявся за портфель, одночасно знову поглянувши на годинник. 15:33. Мій «Шеві» стояв з повним баком, готовий везти мене. Якби я зразу вийшов і сів до нього, як я й хотів це зробити, мій телефон задзвонив би в порожній квартирі. Але так не трапилося, бо хтось постукав у двері, щойно я взявся за дверну ручку.

Я відчинив, там стояла Марина Освальд.

2

На мить я просто застиг із роззявленим ротом, неспроможний ні ворухнутись, ані щось промовити. Звісно, від її неочікуваного явлення, хоча й з іншої причини також. Поки вона не постала прямо переді мною, я не уявляв, як сильно її великі сині очі схожі на очі Сейді.

Марина чи то проігнорувала моє здивування, чи не помітила його. Була заклопотана власними проблемами.

— Прошу вибачень, ви не бачили мого човіка? — Вона закусила губи й злегка помотала головою. — Чоувілка? — Вона спробувала усміхнутись, усмішка продемонструвала її прекрасно відновлені зуби, але все одно вийшла ніяковою. — Вибачень, сер, не говорити добре англійською, я є Білорусія.

Я почув, як хтось — гадаю, то був я — питається, чи має вона на увазі чоловіка, котрий живе нагорі?

— Йо, прошу, мій чоувілк Лі. Ми жити зверху. Це наша малишка — наша доня. — Вона показала на Джун, котра сиділа біля підніжжя сходів у своїй колясці, зосереджено смокчучи соску. — Він тепер виходити весь час, як загубив роботу. — Вона знову намагалася посміхнутися, але заморгала очима і, викотившись з куточка лівого ока, по її щоці попливла сльозинка.

Отже. Скидалося на те, що стариган Боббі Стовол зміг врешті-решт обійтися без свого найкращого техніка з фотодруку.

— Я його не бачив, місіс… — Освальд ледь не зіскочило в мене з губ, але я вчасно затнувся. На щастя, бо звідки б я міг таке знати? Здається, їм на цю адресу нічого не постачали. На ґанку висіло дві поштові скриньки, але на жодній також не було їхнього прізвища.