Слава ЗСУ!

— Безповоротні вади зовнішності неприємні, — продовжив Еллертон, — але там є й інші проблеми. Перерізано лицьовий нерв. Вона матиме проблеми з жуванням лівою половиною рота. Той вальок шкіри, який ви бачите на цих знімках під лівим оком, залишиться в неї на всю решту життя, також у неї частково ушкоджено слізний канал. Хоча на зір це може не вплинути. Ми сподіваємося, що ні.

Він зітхнув, розводячи руками.

— Судячи з чудес, які колись очікуються від таких речей, як мікрохірургія й регенерація нервів, ми зможемо досягати чогось більшого в подібних випадках років через двадцять-тридцять. А тепер я можу лише сказати, що зроблю все, на що тільки спроможний, аби виправити те, що можливо виправити.

Уперше подав голос Майк. Голос його звучав гірко.

— Погано, що ми живемо не в 1990 році, еге ж?

5

Мовчазна купка пригнічених людей вийшла того дня зі шпиталю. Край автостоянки міз Еллі торкнулася мого рукава:

— Я мала б дослухатися ваших слів, Джордже. Мені так жаль, дуже жаль.

— Я не певен, ніби це щось могло змінити, — відповів я, — але якщо ви бажаєте зробити мені люб’язність, передайте Фреді Квінлену, щоб зателефонував мені. Він той агент з нерухомості, котрий мені допоміг, коли я уперше приїхав до Джоді. Я хочу цього літа бути ближче до Сейді, отже, мені потрібно орендувати для себе якесь житло.

— Ви можете жити в мене, — сказав Дік. — У мене повно вільного місця.

Я обернувся до нього:

— Ви цього певні?

— Цілком, якщо ваша ласка.

— Я радо платитиму…

Він відмахнувся:

— Грошима ви зможете брати участь у закупівлі для нас харчів. І цього буде досить.

Дік з Еллі прибули на його «Ранч-Вагоні». Попрощавшись, вони поїхали, а я важко поплентався до свого «Шевроле», котрий мені тепер здавався, можливо, незаслужено, автомобілем, що накликає невдачу. Найменше за весь прожитий там час мені хотілося зараз повертатися на Західну Нілі-стрит, де я безсумнівно почую, як Лі виливає на Марину своє роздратування від того, що сам не поцілив у генерала Вокера.

— Містере Е? — це був Майк. Боббі Джилл стояла за кілька кроків позаду, з руками, міцно зчепленими в себе під грудьми. Вигляд мала прибитий, нещасний.

— Що, Майку?

— А хто сплачуватиме шпитальні рахунки міс Дангіл? І за всі ті операції, про які він казав? Вона має страховку?

— Невеличку.

Авжеж, навіть зблизька недостатню для такого випадку. Я подумав про її батьків, але тривожним був уже сам той факт, що вони досі тут не з’явилися. Не можуть же вони покладати на неї вину за те, що зробив Клейтон… чи можуть? Я собі уявити такого не міг, але я прибув сюди зі світу, де до жінок, принаймні до більшості з них, ставляться як до рівних. У ту мить 1963 рік, як ніколи раніше, здався мені чужою країною.

— Я допоможу всім, чим зможу, — промовив я, але скільки це буде грошей? Резерви готівки я мав достатньо глибокі, щоб прожити на них ще кілька місяців, але недостатні для оплати півдюжини операцій з реконструкції обличчя. Мені не хотілося повертатися до «Фінансового забезпечення» на Грінвіл-авеню, але я подумав, що все-таки поїду туди, якщо буду змушений. Менш ніж за місяць починалося дербі в Кентуккі, а згідно з букмекерським розділом в нотатках Ела, переможцем там мусить стати Шатоґе[577], один з аутсайдерів. Прицільна тисячна ставка принесе тисяч сім-вісім виграшу, достатньо, щоб забезпечити перебування Сейді у шпиталі та — за цінами 1963 року — профінансувати принаймні якусь частину потрібних їй операцій.