Слава ЗСУ!

— Милий, дзвонив Дік. У школі зараз ходить серйозний вірус, і він також його підхопив. Питався, чи не вийду я на роботу завтра та у вівторок. Можливо, ще й в середу.

— Їжджай, — сказав я. — Якщо не ти, він намагатиметься сам робити. А він же давно не юнак.

У моєму мозку не переставала спалахувати неонова вивіска: СЛОВО ЕЛА, СЛОВО ЕЛА, СЛОВО ЕЛА.

Вона сіла до мене на ліжко.

— Ти певен?

— Зі мною все буде гаразд. І компанії вистачає. Згадай, завтра приїздять з ПАМСДАРу.

ПАМСДАРом звалася Патронажна медична служба Далласького регіону. Головним їх завданням було пересвідчитися, що я не буйствую, а отже, в моєму мозку нема кровотечі.

— Точно. О дев’ятій годині. На календарі написано про всяк випадок, якщо ти забудеш. А доктор Еллертон…

— Прийде на ланч. Я пам’ятаю.

— Добре, Джейку. Це ж добре.

— Він казав, що привезе сендвічі. І молочні коктейлі. Хоче, щоб я жирку набирався.

— Тобі треба поправитися.

— Плюс терапія в середу. Тортури ноги зранку, тортури руки пополудні.

— Мені не подобається залишати тебе так близько до… сам розумієш.

— Сейді, якщо щось мені розвидниться, я тобі зателефоную.

Вона стиснула мою руку й нахилилася так близько, що я почув її парфум і легкий запах тютюну в її диханні.

— Ти мені обіцяєш?

— Так. Звичайно.

— Найпізніше, я повернуся в середу ввечері. Якщо Дік не вийде в четвер, нехай бібліотека залишиться закритою.

— Зі мною все буде гаразд.

Вона ніжно мене поцілувала, рушила було з кімнати, а потім обернулася.

— Я все ще трішки надіюся, що Дік правий і все це лише ілюзія. Мені нестерпна думка, що ми про це знаємо, але не зуміємо цього зупинити. Що ми можемо просто сидіти собі у вітальні, дивитися телевізор, в той час коли хтось…

— Я згадаю, — промовив я.

— А чи зможеш ти, Джейку?

— Я мушу.

Вона кивнула, але навіть при затулених шторах я міг прочитати сумнів у її очах.

— Ми ще встигнемо повечеряти, перед тим як я поїду. А тепер заплющ очі, дозволь тій пігулці робити її роботу. Поспи трішки.

Я заплющив очі, проте, звісно ж, не спав. І це було добре, бо я мусив поміркувати про Слово Ела. Через якийсь час я дочув пах чогось, що готувалося на плиті. Пахло смачно. Коли я тільки-но виписався зі шпиталю, коли кожні десять хвилин у мене лилося з усіх дірок, мене вивертало від будь-яких запахів. Тепер було значно краще.

Я почав відпливати. Побачив Ела напроти себе за столиком у харчевні, в паперовому картузі насунутому на одну брову. Згори вниз на нас дивилися фотографії містечкових знаменитостей, але на стіні не було більше знімка Гаррі Даннінга. Я його врятував. Можливо, за другим разом я його врятував також і від В’єтнаму. Ніяк було про це напевно дізнатися.

— Він все ще не підпускає тебе, авжеж, друже? — спитав Ел.

— Так, все ще ні.

— Але ти тепер уже ближче.

— Ще не дуже. Я не маю поняття, куди дів ті твої кляті нотатки.

— Ти сховав їх у якомусь безпечному місці. Це тобі бодай трохи звужує сектор пошуку?

Я вже відкрив було рота, аби сказати ні, та враз подумав: «Нотатки Ела сховані. Покладені в безпечне місце. У сейф…»

Я відкрив очі, і вперше, здається, за багато тижнів моє обличчя розтягнулося у великій посмішці.