Слава ЗСУ!

20

Повернувшись на Мерседес-стрит, я зайнявся читанням куплених романів. Я чекав, що опірне минуле виплюне мене, мов набридливу мушку — або дах впаде, або вигрібна яма розчахнеться під будинком № 2307, і він провалиться глибоко під землю. Я почистив револьвер, зарядив, потім розрядив і почистив його знову. Я дуже сподівався, що западу в черговий раптовий сон — бодай час минатиме непомітно, — проте цього не трапилося. Повільно тяглися хвилини, неохоче згромаджуючись у години, і кожна підносила Кеннеді трохи ближче до перехрестя Х’юстон-стрит і В’язової вулиці.

«Жодних раптових засинань сьогодні, — думав я. — Натомість це почнеться завтра. Коли настане критичний момент, я просто впаду непритомний. А очі розплющу, коли справу буде зроблено, коли минуле вже себе захистить».

Так могло й справді статися. Я це розумів. А якщо так станеться, мені треба буде приймати рішення: знайти Сейді й оженитись на ній або повернутись назад і розпочати все знову. Міркуючи про це, я второпав, що ніякого рішення приймати не треба. Я не маю сил повертатися й розпочинати все знову. Хоч так, хоч сяк, а проти правди нікуди. Останній набій звіролова.

Того вечора Кеннеді, Джонсони й Коннолі мали вечерю в Х’юстоні, яку на їх честь влаштувала Ліга громадян латиноамериканського походження. Страви подавали аргентинські: ensalada rusa та м’ясо, знане, як guiso[656]. Після вечері промову оголосила Джекі — іспанською. Я вечеряв заздалегідь купленим бургером і картопляними чипсами… тобто намагався їсти. Куснувши пару разів, я й цю їжу відніс до сміттєвого бака позаду будинку.

Прочитав обидва романи Макдоналда. Подумав, чи не дістати з багажника власну незавершену книгу, але думка про те, щоб її перечитувати, відгукнулась нудотою. Тож я просто сидів у напівпроваленому кріслі, поки надворі зовсім не стемніло. А тоді пішов до маленької спальні, де колись були спали Розетта й Джун Освальд. Ліг, скинувши взуття, але одягнений, підклавши собі під голову подушку, взяту з крісла у вітальні. Двері я залишив прочиненими і світло у вітальні ввімкнутим. При його жеврінні я міг бачити намальованих тут пастеллю дівчаток у зелених сарафанчиках. Я розумів, що попереду в мене ціла ніч, протягом якої щойно перебутий довгий день здасться коротким; я так і лежатиму там без сну, з ногами, що звисають з кінця ліжка ледь не до підлоги, допоки перше світло дня двадцять другого листопада не почне просочуватися крізь вікно.

І ніч таки довго тягнулася. Мене мучили усілякі «а що як» й «аби ж то» та думки про Сейді. Ці мучили найгірше. Туга за нею, бажання бути з нею сягали в такі глибини, де вчувалися вже на рівні фізичного болю. В якийсь момент, певне, вже далеко по півночі (я перестав позирати на годинник; повільний рух стрілок вганяв мене у ще більшу депресію), я запав у сон, бездонний, без сновидінь. Бозна, як довго я міг проспати наступного ранку, якби мене не розбудили. Хтось делікатно мене торкнувся.

— Нумо, Джейку. Розплющуй очі.

Я слухняно розплющив очі, але, уздрівши, хто сидить біля мого ліжка, подумав спершу, що бачу сон. Та потім простягнув руку, торкнувся холоші її вицвілих синіх джинсів і відчув під пальцями цупку тканину. Волосся вона мала підв’язане вгору, обличчя майже без гриму, спотворена ліва щока ясно видна, просто впадає в очі. Сейді. Вона знайшла мене.