Слава ЗСУ!

— Ні, краще в цю кишеню, ззовні.

Я звів брови.

— Звідси я зможу його дістати, якщо ти раптом відчуєш втому й вирішиш поспати.

Ми пішли доріжкою, Сейді закинувши сумочку собі на плече. За прогнозами мусило дощити, але схоже було, що синоптикам за цей прогноз можна було вже виписувати пенальті. Небо було ясним.

Не встигла Сейді сісти на пасажирське сидіння, як позаду мене голос промовив:

— Це ваша дівчина, містере?

Я обернувся. Там стояла дівчинка-стрибунка з акне. Тільки в неї то було не акне, і не червона висипка, і мені не треба було питатися, чому вона не в школі. У неї була вітрянка.

— Так, моя дівчина.

— Граненька. Якби не той… — вона видала звук їк, що якимсь гротескним чином прозвучав навіть чарівливо. — …в неї на обличчі.

Сейді усміхнулася. Моє захоплення її витримкою продовжувало лізти вгору… і ніколи не впало.

— Як тебе звати, милочко?

— Сейді, — відповіла дівчинка-стрибунка. — Сейді Ван Овен. А вас?

— Ти можеш не повірити, але моє ім’я також Сейді.

Дитячі очі спалахнули недовірливим цинізмом, цілком природним для розбишакуватого дівчиська з Мерседес-стрит.

— Та ні, такого не може бути!

— Справді, справді. Сейді Дангіл. — Вона обернулася до мене. — Це чисто випадковий збіг, як ти вважаєш, Джордже?

Насправді я так не вважав, але не мав часу на обговорення цього феномену.

— Хочу спитати в тебе дещо, міс Сейді Ван Овен. Ти знаєш, де зупиняються автобуси на Вінскот-роуд, так же?

— Звичайно, — вона підкотила очі під лоба, немов питаючись «ви що, вважаєте мене ідіоткою?» — А скажіть, у вас двох була вітрянка?

Сейді кивнула.

— У мене теж, — сказав я, — тож з цього боку з нами все окей. Ти знаєш, який автобус іде до центру Далласа?

— Номер третій.

— І як часто цей номер третій ходить?

— Я думаю, кожні півгодини, хоча, може, й кожні п’ятнадцять хвилин. Навіщо вам автобус, коли у вас є машина? Коли у вас цілих дві машини?

З виразу обличчя Великої Сейді я зрозумів, що вона загадується тим самим питанням.

— Маю на те причини. І, до речі, мій старий водить субмарину.

Сейді Ван Овен розпливлася у широчезній усмішці.

— Ви знаєте цю лічилку?

— Все життя знав, — відповів я. — Гайда, Сейді, нам треба вирушати.

Я зиркнув на свій новий годинник. Той показав за двадцять хвилин дев’яту.

3

— Скажи мені, навіщо ти цікавився автобусами? — спитала Сейді.

— Спершу ти мені розкажи, як ти мене знайшла.

— Коли приїхала до «Едемських перелогів», а тебе там нема, я спалила записку, як ти й просив, а потім побалакала з тим старим, твоїм сусідом.

— Містер Кенопенскі.

— Так. Він нічого не знав. А потім дивлюся — леді терапевтка сидить на твоїх сходах. Вона розстроїлася, що тебе нема. Сказала, що помінялася з Дорін, щоб Дорін змогла побачити сьогодні Кеннеді.

Попереду була автобусна зупинка Вінскот-роуд. Я пригальмував, щоб роздивитися, чи є графік руху під невеличким козирком біля стовпа, але ні. За сотню ярдів після зупинки я завернув машину на парковочне місце й зупинився.

— Що ти робиш?

— Купую нам страхувальний поліс. Якщо автобус не з’явиться до дев’ятої, ми поїдемо самі. Продовжуй свою історію.

— Я обдзвонила готелі в середмісті Далласа, але зі мною ніхто навіть говорити не хотів. Вони там усі такі зайняті. Потім я зателефонувала Діку, а він уже до поліції. Сказав, що має достовірну інформацію, що хтось збирається застрелити президента.