Слава ЗСУ!

— Я йому все торочила й торочила, що передок ’илитається, — Сейді заговорила з потужним акцентом уродженої мешканки штату Джорджія. — Слава ’осподу, що ми ї’али не по трасі. (Тваассі.)[663]

— Там є станція «Ессо», за два квартали. — Вона показала в північному напрямку. — Гадаю, я могла б прогулятися з дитинкою до туди…

— О, це було би ’орятунком для нас, ме’ем, — сказала Сейді. Вона відкрила сумочку, витягла гаманець, видобула двадцятку. — Віддайте це їм як завдаток. Прошу вибачення, що прошу вас за таке, але якщо я не побачу ’еннеді, я просто помвуу. — На це жінка з коляскою не втрималася від усмішки.

— Господи, цього вистачить на дві буксировки. Якщо у вас в сумочці знайдеться папірець, я можу написати розписку…

— Не треба, — сказав я. — Ми вам довіряємо. Але я, мабуть, залишу записку на склі під двірником.

Сейді дивилася на мене запитально… проте вже тримала ручку і маленький записничок з косооким хлопчаком з якогось мультика на обкладинці. СТАРІ ШКІЛЬНІ ДЕНЬКИ було написано під тим усміхненим хитруном. ЗОЛОТІ ДРІМОТНІ ЧАСИ.

Багато залежало від тієї записки, але я не мав часу на формулювання. Начеркавши поспіхом, я склав папірець і підсунув під дугу склоочищувача. За мить ми вже були за рогом і поспішали.

5

— Джейку? Ти в порядку?

— Нормально. А ти?

— Мене вдарило дверима, і, мабуть, там уже є синець, у мене на плечі, а загалом все гаразд. Зі мною могло бути все інакше, якби ми вдарилися об той стовп. І з тобою теж. Для кого та записка?

— Для того, хто буксируватиме «Шеві». — Я молив Бога, щоб той хтось зробив так, як в ній написано. — Ми перейматимемося цим, коли будемо вертатися.

Якщо будемо вертатися.

Наступна автобусна зупинка знайшлася за півквартала. Три чорні й дві білі жінки та чоловік латиноамериканець чекали біля стовпчика, расова суміш настільки збалансована, що хоч зараз на кастинг у «Закон і порядок. Відділ жертв»[664]. Ми приєднались до їхнього гурту. Я сів на лаві під козирком поряд із шостою жінкою, леді афро-американкою, чиї грандіозні пропорції було запаковано у білу уніформу з віскозного штапелю, яка буквально волала: доморядниця в будинку заможних білих. На грудях у неї був значок-ґудзь з написом: У 1964 ТІЛЬКИ ЗА ДжФК.

— Хвора нога, сер? — спитала вона мене.

— Так.

Я мав чотири пакетики порошків від головного болю в кишені піджака. Засунувши туди руку, помацавши повз револьвер, я дістав пару, відірвав вершечки і висипав порошок собі до рота.

— Так їх п’ючи, ви собі нирки знищите геть, — зауважила вона.

— Я знаю. Але мені треба, щоб ця нога мене донесла й витримала, поки я не побачу президента.

Вона розпливлася в широкій усмішці.

— І що я чую.

Сейді стояла на бордюрі, напружено виглядаючи вздовж вулиці, чи не наближається там третій номер.

— Автобуси повільно їздять сьогодні, — промовила доморядниця. — Але мій поїде швидко. І мови не може бути, щоби я пропустила Кеннеді, нє-нє.

Дев’ята тридцять, а автобуса все ще нема, зате біль у моєму коліні стишився до тупого стугоніння. Боже, благослови порошок Гуді.

Підійшла Сейді.

— Джейку, може, нам варто…

— Оно, йде трійка, — оголосила доморядниця, підводячись на рівні. Грандіозна леді, темна, як ебенове дерево, вища за Сейді щонайменше на дюйм, волосся пряме, як дошка, й сяюче. — Хто яак, а я займу собі місце прямо там на Ділі-Плазі. В сумці маю сеен’вічі. А чи почує він мене, коли я щосили гукатиму?