Слава ЗСУ!

4

Мені дозволили варитися у власному болючому соку дві години, переш ніж знову відчинилися двері кімнати для допитів. Увійшли двоє. Один, дивлячись з-під капелюха «Стетсон» очима пса породи басет-хаунд, відрекомендувався капітаном Віллом Фріцем з поліції Далласа. Він мав з собою портфель — але не мій портфель, отже, з цього боку все було гаразд.

У другого були важкі щелепи, колір лиця п’янички і коротке чорне волосся, що сяяло від тоніку. Очі він мав гострі, допитливі і трохи стривожені. Із внутрішньої кишені піджака він видобув посвідчення й розкрив його переді мною.

— Джеймс Гості, містере Емберсон. Федеральне бюро розслідувань.

«Ти маєш всі причини тривожитися, — подумав я. — Ти той, на кого було покладено завдання відстежувати Лі, хіба не так, агенте Гості?»

Вілл Фріц сказав:

— Нам би хотілося поставити вам кілька запитань, містере Емберсон.

— Так, — кивнув я. — А мені хотілося б забратися звідси. З людьми, які рятують президента Сполучених Штатів, зазвичай не поводяться, як зі злочинцями.

— Годі, годі, — заговорив агент Гості. — Ми ж вам прислали дока, хіба ні? І не просто якогось дока, а вашого дока.

— Ставте ваші запитання, — сказав я.

І приготувався танцювати.

5

Фріц відкрив свій портфель і дістав пластиковий пакет з приліпленою до нього етикеткою «докази». Всередині лежав мій револьвер.

— Містере Емберсон, ми знайшли це долі під барикадою з коробок, яку нагромадив Освальд. Це належало йому, як ви вважаєте?

— Ні, це «поліцейський спеціальний». Це мій. Лі теж мав револьвер 38-го калібру, але в нього була модель «Вікторі». Якщо його револьвера нема при тілі, то ви його, либонь, знайдете там, де він мешкав.

Фріц з Гості здивовано подивились один на одного, потім знову на мене.

— Отже, ви визнаєте, що знали Освальда, — сказав Фріц.

— Так, хоча й не дуже добре. Я не знав, де він живе, а то інакше пішов би туди.

— Якщо вже зайшла мова, — сказав Гості, — він знімав кімнату на Беклі-стрит. Записаний там під іменем О. Г. Лі. Схоже, що він мав також інші псевдоніми. Алек Хідель. На це ім’я він отримував пошту.

— Жінка й дитина жили не з ним? — спитав я.

Гості всміхнувся. Це розсунуло його шелепи приблизно на милю в протилежних напрямках.

— Хто тут ставить запитання, містере Емберсон?

— Ми обоє, — відповів я. — Я ризикував своїм життям, щоб урятувати президента, а моя наречена своє життя віддала за це, отже, гадаю, я маю право ставити запитання.

А тоді я почав дивитися, наскільки жорстко вони діятимуть. Якщо дійсно жорстко, значить, вони вважають, що я був співучасником. Зовсім легенько — не вважають, але бажають пересвідчитися. Виявилося, що десь посередині між тим й іншим.

Фріц своїм оцупкуватим пальцем крутив пакет з револьвером всередині.

— Я розкажу вам, що могло відбуватися, містере Емберсон. Я не кажу, що саме так все відбувалося, але ви мусите довести нам інше.

— Угу, а ви телефонували батькам Сейді? Вони живуть у Саванні. Вам також треба зателефонувати Діку Сімонсу й Еллен Докерті, в Джоді. Вони для неї були як названі батьки. — Я задумався. — Для неї й мене також, насправді. Я збирався попросити Діка бути моїм дружбою на нашому весіллі.

Фріц залишив мої слова поза увагою.