Слава ЗСУ!

— Ви знаєте, що мусите робити, — промовив він.

— Я знаю, що ви бажаєте, аби я зробив.

— Моє бажання тут ні до чого. Ви мусите повернутися туди знову й востаннє. Якщо там все гаразд, ви потрапите у харчевню. Невдовзі її приберуть, і тоді бульбашка, яка породила все це божевілля, лопне. Це просто якесь диво, що вона протривала так довго. Ви мусите завершити цей цикл.

Він знову потягнувся до мене. Цього разу я не просто відсахнувся; я відвернувся й побіг на автостоянку. Він кинувся слідом за мною. Через моє понівечене коліно йому вдавалося не дуже відриватися від мене. Я чув його просто в себе за спиною, коли минав «Плімут Ф’юрі», що був двійником того автомобіля, який я побачив, але зневажив його однієї ночі у дворі «Кендлвудських Бунгало». Потім я опинився на перехресті Мейн-стрит і Старого Люїстонського шляху. На іншому боці стояв, спершись однією ступнею на обшивку «Фруктової», той вічний фанат рокабіллі.

Я перебіг через залізничну колію, побоюючись, що мене зрадить на рейках моя недужа нога, але натомість там перечепився і впав Ланг. Я почув, як він зойкнув — безнадійний, самотній скрик, — і на мить відчув до нього жаль. Важкий обов’язок мав чолов’яга. Але я не дозволив жалю мене пригальмувати. Імперативні вимоги кохання жорстокі.

Вже під’їжджав Люїстонський експрес. Я зашкандибав через перехрестя, і водій автобуса мені засигналив. Я згадав інший автобус, набитий людьми, котрі їхали побачити свого президента. І президентську леді, звісно, в її рожевому костюмі. Троянди на сидінні між ними. Не жовті, а червоні.

— Джимла! Вернися!

Оце правильно. Я ж Джимла врешті-решт, той монстр з кошмару Розетти Темплтон. Я прошкандибав повз «Кеннебекську фруктову», далеко випереджаючи містера Вохряну Картку. Це були перегони, які я застановив собі виграти. Я, Джейк Еппінг, шкільний вчитель. Я, Джордж Емберсон, нереалізований романіст. Я, Джимла, кожний наступний крок котрого несе загрозу цілому світу.

Та проте я біг.

Я думав про Сейді, високу, класну, вродливу, не перестаючи бігти далі. Про Сейді, схильну до наштовхування на що попало, котра мусить напоротися на поганця на ім’я Джон Клейтон. Від нього вона отримає дещо гірше за синці на гомілках. «Пропадай, світе, заради кохання» — це Драйден чи Поуп?[710]

Я зупинився біля Тайтесового «Шеврону», захеканий. Через дорогу курив свою люльку, дивлячись на мене, бітнік, хазяїн «Безжурного білого слона». Містер Вохряна Картка стояв біля завулка позаду «Кеннебекської фруктової». Очевидно, це була та межа, за яку він уже не міг зайти в цьому напрямку.

Він простягнув до мене руки, що було погано. Потім він упав на коліна і зчепив пальці перед собою, і це було іще гірше.

— Прошу, не робіть цього! Ви ж мусите розуміти ціну!

Я розумів і все одно поспішив далі. На перехресті, зразу поза церквою Святого Йосипа, стояла будка таксофону. Я зачинився в ній, проконсультувався з телефонним довідником і вкинув дайм.

Коли прибуло таксі, його водій курив «Лакі», а радіо в машині було налаштоване на WJAB.

Історія повторює сама себе.