Слава ЗСУ!

Убивця президента незабаром помер у шпиталі Паркленд, не зробивши жодної заяви. Завдяки стриптизерці, котра потребувала двадцяти п’яти доларів, і недоробленому чваньку, котрий не бажав показатися в рваній сорочці, Освальд уникнув судового слідства щодо свого злочину, і не мав справжнього шансу дати якісь свідчення. Останнє, що він заявив про свою роль у подіях 22 листопада 1963 року, була фраза: «Я лише відбувайло». Відтоді суперечки щодо того, правду він сказав чи ні, ніколи не припинялись.

На початку цього роману друг Джейка Еппінга Ел припускає можливість того, що Освальд був самотнім стрільцем, на дев’яносто п’ять відсотків. Прочитавши на цю тему стос книжок і статей заввишки ледь не як я сам, я підвищую цю можливість до дев’яноста восьми відсотків, а то й до дев’яноста дев’яти. Тому що всі тексти на цю тему, включно з написаними прихильниками теорії змови, розповідають ту саму американську історію: ось небезпечний нікчема, шукач слави, якому пощастило опинитися в потрібному місці в потрібний час. Чи великими були шанси на те, що все трапиться саме так, як воно трапилося? Так. Не меншими за шанси виграти в лотереї, але хтось у неї виграє щодня.

Мабуть, найбільш корисними матеріалами, які я читав, готуючись до написання цього роману, були книги: «Справу закрито» Джералда Познера; «Легенда» Едварда Джея Епстайна (в безумній манері Роберта Ладлама, але забавна річ), «Казка Освальда» Нормана Мейлера та «Гараж місіс Пейн» Томаса Меллона. Остання містить прекрасний аналіз творів теоретиків змови і їхніх прагнень знайти лад в тому, що було ланцюгом майже безладних подій. Мейлер теж визначний. Він розповідає, як взяв участь у проекті (що включало численні інтерв’ю з росіянами, котрі знали Лі й Марину в Мінську), вірячи в те, що Освальд був учасником змови, але в кінці прийшов до переконання — всупереч самому собі, — що неоковирна, неповоротка комісія Воррена мала рацію: Освальд діяв сам.

Я також був глибоко вражений — і зворушений, і збентежений, — перечитавши «Смерть Президента» Вільяма Манчестера. Він неправий щодо деяких речей, він видає цілі пасажі орнаментальної прози (називає Марину «жінкою з очами рисі», наприклад), його аналіз мотивів Освальда поверховий і водночас неприязний, але його масивний труд, опублікований всього лиш через чотири роки після того дня в Далласі, є найближчим у часі до трагедії, написаним тоді, коли більшість учасників були ще живі і їхні спогади залишались яскравими. Озброєний позаочною ухвалою свого проекту з боку Жаклін Кеннеді, Манчестер міг будь-кого змусити говорити з собою, і хоча опис наслідків у нього надто велемовний, низку подій, які відбувались 22 листопада 1963 року, він подає з виразністю, від якої крижаніє кров, це немов фільм Запрудера[722] в словах.

Авжеж… з ним поговорили майже всі. Не говорила Марина Освальд, отже, можливо, саме цим і пояснюється неприязне ставлення до неї з боку Манчестера. Марина (вона ще жива, коли це пишеться) скористалася тим шансом, що виник перед нею завдяки підлому вчинку її чоловіка, і хто б її за це ганив? Хто схоче повністю прочитати її спогади, може знайти їх у книзі Присцили Джонсон Макмілан «Марина і Лі». Сам я мало довіряю її словам (крім тих фактів, що підтверджуються іншими джерелами), але шаную — з деякою відразою — її талант до виживання.

Спершу я намагався написати цю книгу ще у 1972 році. Я покинув ті спроби, бо дослідження, яких вимагав цей проект, видалися лячно неохопними для людини, котра працює вчителем на повну ставку. Існувала ще й інша причина: навіть і через дев’ять років після події рана від неї залишалася свіжою. Я радий, що зміг зачекати. Вирішивши нарешті взятися за цю справу, я цілком природно звернувся по допомогу в дослідженнях до мого старого друга Расса Дорра. Раніше він був вибудував для мене чудову систему підтримки у створенні іншої довгої книги «Острів Дума», на висоті проявив він себе і в цьому разі. Я пишу це післяслово в оточенні куп нагромаджених досліджень, найціннішими з яких є відео, які Расс зняв під час наших вичерпних (і виснажливих) подорожей до Далласа, та футової висоти скирта роздруківок електронних листів, які прийшли у відповідь на мої запитання про всяке-різне, від деталей Світової серії 1958 року до пристроїв таємного підслуху, які існували в середині минулого сторіччя. Саме Расс локалізував будинок Едвіна Вокера, котрий суто випадково виявився якраз на маршруті кортежу 11 листопада (минуле гармонізується), і саме Расс — після довгих досліджень Даллаських архівів — знайшов найімовірнішу в 1963 році домашню адресу найдивовижнішої особистості, Джорджа де Мореншильда. І, до речі, де ж насправді перебував містер де Мореншильд увечері 10 квітня 1963? Можливо, й не в клубі «Карусель», але якщо він і мав якесь алібі щодо невдалого замаху на генерала, я його знайти не зумів.