Слава ЗСУ!

Ця війна, внаслідок цього, якщо ми будемо судити про неї за допомогою стандартів попередніх воєн, є лише шахрайством. Це щось на зразок двобою між певними жуйними тваринами чиї роги розташовані під таким кутом, що вони не здатні завдати значної шкоди один одному. Але не зважаючи на те,що це все несправжнє – це не є безглуздим. Це з’їдає надлишок товарів споживчого призначення, і це допомагає зберегти та підтримати ту особливу розумову атмосферу яка так вкрай необхідна для ієрархічного суспільства. Війна, як можна буде побачити, є зараз цілковито та винятково внутрішньою аферою. У минулому, ці правлячи групи усіх країн, не зважаючи на те,що вони могли розпізнати свої спільні інтереси і внаслідок цього обмежити усю ту руйнівну дію війни, билися один проти одного, і переможець завжди плюндрував і грабував переможеного. У наші власні дні вони не борються один проти одного взагалі. Ця війна провадиться кожною з цих правлячих груп супроти своїх власних підлеглих, а кінцевою метою цієї війни не здійснити або запобігти завоювання територій, але зберегти структуру суспільства недоторканою і неушкодженою. Саме слово “війна”, внаслідок цього, перетворюється на оману. Можливо можна сказати точніше, а саме за допомогою усталення нескінченої війни воно втратило чинність до існування. Цей особливий і особистий тиск, що його було здійснено на людських істот між Неолітичною ерою та початком двадцятого сторіччя зник і був замінений чимось цілковито інакшим. Цей ефект міг би бути цілком таким самим якщо б ці три наддержави, замість того аби боротися одна проти одної, могли погодитися жити у довічному мирі, кожна з яких недоторкана у своїх власних кордонах. У цьому випадку кожна могла б все ще бути самоізольованим всесвітом, цілком звільненим від того отямлюючого впливу зовнішньої загрози. Мир який би був насправді сталим міг би бути таким самим як і стала війна. Це – незважаючи на те,що переважна більшість членів Партії розуміє це виключно у поверховому сенсі – те глибоке значення цього гасла Партії : ВІЙНА ЦЕ МИР.

Вінстон на якийсь час припинив читання. Десь на дуже далекій відстані прогриміла ракетна бомба. Це блаженне відчуття перебування на самоті і з цією забороненою книгою, у кімнаті без телезахисту, не пройшло. Усамітнення та безпека були фізичними почуттями, змішані якимось чином з тією суцільною втомою його тіла, з тією м’якістю та делікатністю цього крісла, з тим доторком цього тьмяно пестливого легкого вітерця, що линув з вікна та вигравав на його щоці. Ця книга зачарувала його, або якщо більш точно сказати вона заспокоїла і підбадьорила його. Певною мірою вона не сказала йому нічого нового, але саме у цьому і полягала її привабливість та чарівність. Вона сказала усе те,що і він міг би сказати, якщо б це було якось можливо для нього впорядкувати свої безладно розкидані думки. Це був продукт розуму подібного до його, але надзвичайно більш потужного, більш систематичного, менш охопленого страхом. Найкращі книги, як він усвідомив, це ті книги які кажуть тобі те, що ти вже і так знаєш. Він тільки-но повернувся назад до Глави 1 коли він почув кроки Джулії на сходах і підвівся зі свого крісла аби зустріти її. Вона скинула свою коричневу сумку для інструментів на підлогу і кинула себе у його обійми. Вже минув більше ніж тиждень відтоді коли вони бачили один одного.

“Я маю КНИГУ,” – сказав він як тільки вони вивільнили себе від обіймів.

“О, ти її маєш?Добре,” – сказала вона без ані найменшого інтересу, і майже відразу схилилася на коліна перед масляним пальничком аби зробити кави.

Вони не поверталися до цієї теми допоки вони півгодини були у ліжку. Цей вечір був достатньо прохолодний аби змусити їх добре загорнутися у стьобане покривало. Знизу знадвору долинав той знайомий звук співу і те шаркання черевиків по плитняку. Та мускуляста червонорука жіночка яку Вінстон побачив там під час свого першого візиту була вже майже невід’ємною рисою подвір’я. Там здавалося не було жоднісінької такої години світлого часу доби коли б вона не маршувала вперед та назад між балією та мотузкою для білизни, почергово затискаючи собі рот защіпками для білизни і вибухаючи голосною та квітучою піснею. Джулія вмостилася на своєму боці ліжка і здавалося вже була цілком готова заснути. Він потягнувся за тією книгою, яка лежала на підлозі, і всівся спиною до узголів’я ліжка.

“Ми повинні прочитати її,” – сказав він – “Ти також. Усі члени Братерства мають прочитати її.”

“Ти читай її,” – сказала вона із заплющеними очима – “Читай її вголос. Це найкращий шлях. Тоді ти зможеш пояснити її мені доки будеш продовжувати.”