Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > 50 хвилин трави

Євка подивилась на дату і спробувала згадати щось про цей малюнок із деревами. Нічого не вийшло. «Ех, гори... Кар-па-ти. Прощавайте, кохані, я ще раз побачу вас із літака». — «Гей ви, музиченьки, заграйте ми чардаш, най ще потанцюю цей останній раз...» — чомусь згадалвся наспів, чуваний в дитинстві. Євка згорнула файл. «Однаково останні гори були Кримськими. А я була татаркою...» — Євка посміхнулася на згадці про свою перепечену на чорний хліб мармизу з намотаною чи то по-хіпівськи, чи то по-татарськи яскраво-жовтою хусткою. З часу тієї подорожі минуло не більше двох місяців, а як усе вже «поросло травою».
О, ледь не забула! — Євка пішла на кухню й витягла з пакетика із ліками привезений з походу пакуночок з ґанджею.
Генрі, маєш то обов'язково спробувати, - простягла вона пакуночок чоловікові. — То наш весільний подарунок від моїх... друзів. — Євка гірко посміхнулась. Раптовий флешбек, нав'язливі слайди спогадів:
...
Нє, ми всьо-такі гєрої, да, пацани? — широко всміхався Коля, затарюючи черговий косяк, - В таком убітом состаянії лазіть па гарам!
Пацани, до числа котрих, між іншим, входила і Євка, погоджувались. Щоправда, Євка героїчно намагалася їх час від часу «строїти» — типу, не куріть перед підйомом, давайте, підривайтесь, не робіть привал за привалом, не їжте перед нагрузкою тощо. Як не дивно, все її нагле командування не зустрічало ані найменшої аґресії, у відповідь незмінно звучало одне: «Ну щас, Євчі, дай чуть расчехліццса...» Вони називали її «пацаном» і кликали «Євчі». Або «Євче», і як тільки не кликали. А хапали вони і справді безбожно. Особливою видалась ніч перед Великоднем — ніч близьких духів і шипучого мороку, проведена на пустирі побіля корабельних доків Севастополя. Повний індастріал і море з відхаркнутими ним предметами: дощечки («О, кльово, і дровішки наготові!») та різний корабельний мотлох (Ой, пасматрітє, чєм ані там занімаюцца!»). Тієї ночі навіть вогонь поводився не так, як завжди: химерні відблиски ущент спотворювали обличчя трьох друзяк — аж нарешті ті з несамовитим вереском почали запихатися до Євки у намет. Геник, проте, не припиняв клеїти дурня ще десь із півгодини, зображаючи застиглого грифона. Йому це вдавалося настільки добре, що в кінці кінців він настрашився самого себе.
Нє, пацани, - вагомо сказав Даня, - цієї ночі не варто викликати навіть в уяві подібних образів... Все сьогодні дуже близько.
А яких образів? — тихо запитав Геник.
Краще цього не казати... — прошепотів Даня. Євці враз згадалася зловісна ніч в Карпатах. «Так, - подумала вона, - Духи, що у горах, нас не зачеплять, але хто зна, що там заманеться цим, морським істотам...» Невидиме море гучно лупило хвилями по кам'янистому берегу, пустирем гуляв вітер.
Всьо, це час їсти згущонку! — прорекла Євка. — У кого вона?
Хтось запорпався у рюкзаку, Євка дістала свого незмінного ножа й відколупала з нього якесь шило.
Давай сюди! — вона замахнулася, щоб застромити вістря в бляху, але шило зіскочило й різонуло її по пальцю.
А-а, бляха! — скрикнула Євка, - Зробіть щось, кров хлюпоче, шо дурна, бігом, а то я втрачу свідомість! Тільки не лякайтеся.
Зачали шукати ліхтаря, поріз насправді виявився зовсія не глибоким, зате канабіс брав своє: Євка достеменно відчувала, як умліває від утрати крові. Трохи згодом, заспокоївшись, вона розважала:
Знаєш, сонечко, я, мабуть вже старію... Починає гребти марівана. Раніше ж такого не було — все моє дибільне несвідоме й так було на поверхні. Але... я тепер... А, то, мабуть, на краще! — їй просто лінь було говорити.
Вночі у наметі було жахливо зимно («І це вам Крим, карімать його!»), алкоголь до рук не потрапляв, тож «Джа-тріп» видавався достеменно канабісовим і зовсім не ямайським, з огляду на температуру. Зате вдень казилася пустельна спека. Особливо на випечених плато Чатирдагу, куди четвірка дерлася у перший же день, а тоді неймовірно пишалась зробленими 20-ма кілометрами.
Ні, тут намети ставити не можна, прідури, тут же заповідник! А єгері в Криму просто звірі, в мене вже раз було попадалово. Нам треба на перевал, народ, по-любому! — втовкмачувала Євка. Зрештою, дочекавшись від хлопців якогось кшталту визначеної відповіді, вона рушила сама, зціпивши зуби й давши собі слово не робити привалу аж до снігової плями. Вона дерлася ледь не вертикальним схилом догори, чіпляючись за каміння своїми крихітними лапками, і міркувала, знову ж таки, про смерть. Мабуть, ця була би для неї найкращою - отак от зірватись і просто кілька разів вдаритись об скелю. Тай все... І дійсно, було вже все — от і спокусливий шмат колекційного снігу. Євка нагребла його в пригоршні й обтерла розпашіле лице, а відтак напхала снігу повен рот, і, не зробивши привалу, рушила далі. Враз їй відкрилися просторі вітряні альпійські луки — виявилось, що підйом не був таким складним, як здавався. Чомусь згадалася стара пісня десь із підліткового віку:
Don't be afraid to your soul...
Listen to your heart, my friend...
Return to yourself...
The return to innocence...
Достеменно Євка слів не пам'ятала, але цих рядків їй вистачило, щоб розридатись у якомусь призабутому довгоочікуваному екстазі.
Господи, дякую тобі, Господи, от воно — моє життя, моя коротка справжня мить! — шепотіла вона. Їй хотілося кружляти, розпроставши руки, їй хотілося стати цією всохлою високою травою, паростком, що досягнув би цього скупого на кисень неба, і проріс ще далі, далі... Все це внеможливлював важкий рюкзак. Зате з ним Євці почувалося певніше, коли вона проходила над прірвами. І взагалі усі помітили, що з вантажем вони крокують куди більш злагоджено і невтомно, ніж порожняком.
Ще якогось дня вони ночували на руїнах візантійського храму, місці, що його називали енергетичною поляною. Місцевий і заїжджий люд добряче знався на енергетичних джерелах, про що свідчили купи консервних бляшанок та пластику.
А Коля бросіл бумажку! — доклав Євці Геник. Микола похапцем підняв папірця, все-таки, проковтнувши Євчин нищівний погляд. Хлопці намагались пристосуватися до «правил», розважаючись донесеннями один на одного, і настирно випитуючи в Євки, чи пройшли вони тест на вступ до «Секретного легіону». Останній був Євчиною вигадкою, чимось на зразок гри у «войнушки», яку вона як слід не просмакувала у дитинстві через власну опецькуватість. Тоді, років так до дванадцяти, хлопці не звертали на неї жодної уваги — кому ж буде цікаво бігати за товстою насупленою дівулею, котру впіймати — раз плюнути? Тепер Євка змінила ролі. Вона була командиром, єдиним і беззаперечним лідером, невтомною і точною істотою-автоматом без певної статі. Вона задоволено споглядала свої засмаглі мусулисті руки й стверділі м'язи на ногах, вона навмисне не розчісувалась і не дивилася в дзеркало. Зрештою, вона майже до кінця повірила у свою ледь не божественну безстатевість, коли одного разу вся її фатальна «жіночність» вилізла на гору й показала Євці велику дулю. Самовпевнена Євка, геть забувши про свій топографічний критинізм, вперто вела загін до печер, щоб сховатись від близької бурі. І вже коли почав лушпарити крижаний дощ, з'ясувалось, що вони йшли геть не в той бік. Звісно ж, усі були злі, і Євчин поводирський авторитет враз намок, як шмат туалетного паперу «Ніжність». Вона плелася зла й відмовлялася йти швидше, а згодом, з'їхавши кілька разів на дупі по камінню, й опинившись у сякійтакій печері, мокра Євка, відвернувшись від усіх, беззвучно розревілась. «Ну от, що би я там не робила, я все одно залишаюсь тупою вівцею, тому що я — ЖІНКА!» — репетувала вона подумки.
От бачиш, коханий, яка тупість — просто випадковий підбір хромосом, і ти — приречений! Чи то, скорше, приречена... — Євка гірко побивалась у Даниних обіймах, а той втішав її, як міг:
Ну послухай, що ти зараз кажеш! Який набір хромосом? Це ж просто слова дитини! Хоча... Ти і є дитинка. І з тобою треба, як з дитинкою... Чого тобі зараз хочеться?
Бе-е-е! Фе! — Євка випручалась із його рук, і відразу збагнула всю тупість своєї поведінки. А ще за кілька хвилин всі покурили і насмажили бубликів з сиром.
Життя не лайно! — підсумувала Євка. — Що, підем таки найдем печери?
Печери вони знайшли. Знайшли і видовбану в скелі церкву, в якій Євка проспівала Великодний псалом, і руїни кириїмської фортеці, й Чоловіче джерело, і багато-багато людей, що жили там. Як не дивно, ці люди Євку зовсім не дратували, хоча Мангуп-кале й скидався на парк культури й відпочинку у неділю. Просто Євка була переконана: погані люди в гори не попхаються, тому всіх істот легко можна було приймати за ельфів, і себе разом з ними. Різноманітні хіппі й реліктові металісти усіх конфіґурацій, філологи й геологи, програмісти й сталевари, митники й МС, журналісти і письменники, перекладачі й учителі молодших класів, петеушники і дезертири — всі, всі дихали гостинним Мангупом, срали в його прохолодну траву і пили з нього прохолодну воду. І це була мікроскопічна вселенська гармонія, суцільна redemption song, як у вічного Боба Марлі.
Євка йшла по дорозі й горлопанила реґґі-молитви до всього сущого, а Даня тихо тому посміхався.
Ти ба, сонечко, ми за ввесь час жодного разу й не кохалися... — перервала своє горлання Євка. Даня зітхнув. — Ще б пак, - провадила далі вона, - при одній думці, що в цьому дубаку треба зняти штани, мене кіндрат хапав. Бр-р...
Зрештою, такий розклад подій Євку не дуже й засмучував: у пам'яті час від часу вистовбурчувались якісь слова чи жести Генрі, і Євка ловила себе вже на якійсь подобі позовів сумління (майже, як позови в туалет). Так, наче їй уже була закрита дорога до коханого («Та чи й коханий він?»). Наче над нею нависав якийсь смутний і солодкаво нудний обов'язок стосовно Генрі, і від тієї думки робилося млосно й підверталися ноги, і не було сили з думки тої вишпортатись.
Повернувшись до Києва, й відчинивши порожню квартиру, Євка не без задоволення вдихнула запах Генрі, блакитноокого білявчика, що полетів до Берліну того ж дня, що вона поїхала в гори. Напівпорожні пляшки італійських вин, панківські чорно-білі знимки скандинавських божевільців, дурнуваті брязкальця й розсипані по підлозі дрібні монети з десятка країн. Євка неквапно визулась і кинула рюкзака посеред кімнати. Тоді вмикнула комп'ютер і зайшла у свою електронну скриньку. О, так і є: фром Генрі Бартіннен. «Відкриваємо. Оппа... Ех, який же ти передбачуваний, Куллерво!» Його лист складався лише з двох речень:
Hello.
Will you mаrry me?
Євка зітхнула й натисла «ріплей». А тоді зовсім спокійно, без жодних вагань чи роздумів, одним вказівним пальцем лівої руки набрала:
Yes. I will.
І відіслала це повідомлення, заднім кутком мозку аналізуючи цю банальну граматичну конструкцію. «Англійська для початківців. Он як все просто».
Попередня
-= 17 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!