Слава ЗСУ!

* * *

- Мел...

- Так? Антон зрозумів, що не зможе сказати приготовлену фразу. Очі в Мела були темно-зелені, грузькі, а кросівки білі, як яєчна шкаралупа.

- Я шкодую, - вимовив Антон. - Я каюся.

- У тім, що погано грав?

- Ні... У тім, що я... І замовк.

- Ну? - ледь помітно підморгнув Мел.

- Я мерзотник! - майже викрикнув Антон. - Я зрадник...

- І що? - Мел посміхнувся. Антон мовчав.

- Не має значення, - сказав Мел. - Я тобі не суддя. Тепер у тебе одне завдання й одна думка в голові: будь-що закидати м’яч у кошик. Це єдина розрада, яку я можу тобі запропонувати... Тож радій: іншим і такої не дано.

* * *

Антон збагнув зміст його слів значно пізніше. Ігрове поле було місцем, що заміняє життя, а душова - аналогом смерті. Символом розпачу. Під час гри він думав тільки про м’яч. Тільки про те, як спекатися від опікуна-захисника і “запропонувати” себе тому, хто розігрує. Як точніше зробити передачу. Як обвести. Як відібрати. Як закидати. Буденна загибель, що підстерігає його в момент результативного кидка, перестала лякати. Тільки вогнемет, як і раніше, викликав жах, але до вогнеметів і Людовик і Мел удавалися за виняткових ситуацій. На очах Антона один раз спалили Сашка й один раз - Вову. Сам він такої долі поки що уникав. Зате в душовій завжди пам’ятав, що трапилося. У душовій він повсякчас думав про маму та про червоне яблуко на споді спортивної сумки. Стояв обличчям до мокрих кахлів, слухав, як перемовляються хлопці в сусідніх кабінках, бачив зелений двір під ногами - і мамине обличчя, коли вонадовідалася. Про Оленку майже не згадувалося. Вона, мабуть, уже народила. А може, минув лише один день... А можливо, сто років. Ітам уже немає нікого, хто його знав. І мама тепер вільна від... А може, це навічно.

- Слухай, Сашко...

- Чого тобі?

- А що ці козли, в армії... що вони з тобою робили?

- Одчепися, - Сашко відразу оддалився, насупився і спохмурнів.

- Ти розумієш, - сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. - Адже мене ніхто... Я з тих, хто “через жуйку повісився”. Тільки я не вішався. Я...

- Мало чого, - сказав Сашко. - Он Славко-молодший теж. У нього папаша був бізнесменом. Славко в Англії був, у коледжі... поки йому не набридло. Вибрав, розумієш, волю. І ти вибрав волю. Ну, і я тут, разом з вами. Через цих козлів.

- А в тебе мама залишилася? Сашко подивився вгору, не зажмурюючись під струменями води, начебто очі в нього були скляними:

- Хоч би справедливість була... А так - ніякої справедливості. Людовик мене поміняє, хай тільки щось... Я йому казав - ви ж усе про мене знаєте. Я ж не з жиру, а від розпачу... А він каже - ну то й що.

* * *

- Що з тобою, Тошо? Антон мовчав. Ось уже другу гру він одверто саботував. Упускав м’яч. Промахувався з найвигідніших положень. Байдуже стежив за грою, ходив по майданчику пішки, як сторонній спостерігач.

- Що з тобою, ти перехотів грати? Набридло? Хочеш розпрощатися з хлопцями - і зі мною?

- Так, - сказав Антон.

- Що-о?!

- Я готовий піти на загальних підставах, - вимовив Антон, дивлячись Медові поверх голови. - Це було б справедливо. Мел помовчав. Взяв Антона за плече; його дотик був, як пещення гігантського богомола:

- Ти щось знаєш про справедливість? Поділися із мною. Бо я не знаю.

* * *

- Це Данилко, - сказав Людовик. - Чудово грає в нападі. Прошу любити й шанувати... Антоне, можна тебе попросити розім’ятися з Данилом один на один? Хлопець був двометровий і дуже молодий. Років шістнадцяти, не старший. Насуплений. Напружений, але не зляканий. У гарній футболці відомої фірми.

- Давай, - Мел кинув Антонові м’яч. І поки той летів - Антон устиг зрозуміти, що Сашка більше не побачить. “Що ти знаєш про справедливість?” Чому - Сашко?! Він, Антон, добровільно відмовився від потурання. А Сашко - той завжди боявся пітина загальних підставах... “Людовик мене поміняє, хай тільки щось...” І ось він, Антон, грає з якимось Данилком. ...Цей підліток був рішучий і самовпевнений. І на півголови за Антона вищий. Гра йшла по колу: Данилко притискав Антона до лінії, м’яч виходив в аут. І знову: Данилко притискав Антона до лінії...

- Гаразд, - сказав Людовик. - Мел, Антоне, зачекайте мене трохи. І пішов за огорожу - удвох із Данилком.

- Мінятиме, - сказав Мел.

- Що? - не зрозумів Антон.

- Цей не підходить.

- А чим йому не догодив Сашко?! Мел знизав плечима:

- Адже це він собі вибирає гравців, а не я і не ти... Правда? Тієї ж миті з’явився Людовик з іншим хлопцем - це був Антонів ровесник, зацькований, маслакуватий, у поношеному флотському тільнику.