Слава ЗСУ!

Я підглядаю з-під пахви Великого Боба.

— Усе моє життя, — плаче Боб. — Навіщо я щось роблю, сам не знаю.

Єдина жінка в групі підтримки хворих на рак яєчок «Лишаємось Чоловіками Разом» курить цигарку під тягарем чужого горя, і її погляд перетинається з моїм.

Шахрай.

Шахрай.

Шахрай.

Коротке тьмяне чорне волосся, великі очі, як у японських мультиках, худорлява, із хворобливо-жовтуватою шкірою, у сукні з малюнком темних троянд — ця жінка також була у групі підтримки хворих на туберкульоз щоп’ятниці ввечері. Була на круглому столі хворих на меланому в середу ввечері. Увечері в понеділок вона була у групі підтримки хворих на лейкемію «Увіруємо Щиро». Проділ посеред її голови сяє блискавкою білої шкіри.

Усі ці групи підтримки мають неконкретні піднесені назви. Моя група хворих на паразитів крові четвергами ввечері зветься «Вільні й Чисті».

Група для хворих на паразитів мозку зветься «Вище і По Той Бік».

І от у неділю вранці на «Лишаємось Чоловіками Разом» у підвалі Єпископальної церкви Святої Трійці ця жінка знову присутня.

Що ще гірше — я не можу плакати, коли вона дивиться. Це ж мій найулюбленіший момент — плакати в обіймах Великого Боба без жодної надії. Ми весь час тяжко працюємо. Це єдине місце, де я можу розслабитись і заспокоїтись.

Це моя відпустка.

До своєї першої групи підтримки я пішов два роки тому, після того як знову звернувся до лікаря з приводу безсоння.

Три тижні я не міг спати. Три тижні без сну — і все стає досвідом перебування в астральному тілі.

Лікар сказав, що безсоння — це лише симптом чогось більшого. Дізнайся, що насправді не так. Прислухайся до свого тіла.

Я просто хотів спати. Хотів маленькі піґулки аміталу натрію по 200 міліграм. Хотів червоно-сині капсули «туніалу», «секонал»[1]кольору яскраво-червоної губної помади.

Лікар порадив жувати корінь валеріани і побільше фізичних вправ. Кінець кінцем я засну.

Від виснаження моє обличчя стало скидатись на сухофрукт, можна було подумати, що я вже вмер.

Лікар сказав, що коли я хочу побачити справжній біль, маю зазирнути до церкви Першого Причастя у вівторок увечері. Побачити мозкових паразитів. Подивитися на хворих на дегенерацію кісткової тканини. На органічну дисфункцію мозку. Погледіти збори хворих на рак.

То я й пішов.

У першій групі, на яку я прийшов, ми знайомилися: це Еліс, це Бренда, це Довер. Усі всміхаються з невидимими пістолетами, приставленими до їхніх голів.

Я ніколи не називав своє справжнє ім’я на групах підтримки.

Маленький скелет жінки на ім’я Хлоя, її штани сумно обвисли там, де були сідниці. Хлоя каже мені, що найгірше в цих мозкових паразитах те, що ніхто не хоче займатися з нею сексом. Вона була тут, настільки близька до смерті, що за її страховим полісом виплатили сімдесят п’ять тисяч баксів, а все, чого їй баглося, — трахнутись наостанок. Ніякої романтики, тільки секс.