Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Біла фортеця

Мені набридло сидіти в чотирьох стінах, тому під вечір вирішив вийти на вулицю: у садку неподалік діти видерлися на дерево, під яким купою лежали різнокольорові черевики; балакучі жінки, які юрмилися у черзі біля джерела, не вгавали, навіть коли я підійшов до них; базар залюднився покупцями; одні лаялися, інші намагалися їх помирити, а решта спостерігала за тим, що відбувається. Я взявся переконувати себе, що епідемія пішла на спад, коли раптом побачив, як з двору мечеті Беязид виносять домовини з небіжчиками, мені стало моторошно, і я поквапився повернутися додому. Заходячи до кімнати, я почув голос Ходжі: «Йди-но сюди, поглянь на це». Він розхристав мінтан[28] і показав червону цятку на пухлинці внизу черева: «Скрізь паразити». Я наблизився й уважно оглянув: червона плямка в центрі пухлинки, схожа на укус комахи; навіщо він мені демонструє це? Мені стало бридко, я відсторонився. «Це лише укус комахи, — мовив Ходжа. — Чи не так?» — намагався заручитися моєю підтримкою. Він пальцем провів по пухлині. «Звісно, це блощиця». Я мовчав, не наважуючись сказати, що такого укусу блощиці я ніколи не бачив.

Мені вдалося знайти привід, щоб провести решту дня в садку до заходу сонця. Я усвідомлював, наскільки небезпечно зараз лишатися вдома, однак мені нікуди було йти. Власне, пухлина Ходжі скоріш нагадувала укус комахи, ніж чиряки чуми. На думку мені вже спадало інше. Здавалося, що поки я броджу між зелених трав саду, болячка Ходжі наливається бутоном і вже за два дні дозріє та лопне, і від цього мій двійник помре у страшних муках. Може, то був якийсь ґедзь, хоча ні, ранка скоріш була схожа на нічну гігантську комаху з екзотичних країн, однак назви тієї комахи я так і не зміг пригадати.

За вечерею Ходжа намагався триматися невимушено, жартував, навіть спробував іронізувати з мене, однак тривало це недовго. Закінчили ми свою трапезу в глибокій тиші, навіть вітер не порушував цей спокій. Надворі смеркало, наближалася ніч, коли Ходжа буркнув: «Мене мучить нудота. Нудотно й сумно. Ходімо до столу — писати». Лише так він міг розважитися й відволіктися.

Одначе писати він не зміг. Я легко нанизував рядок за рядком, а він незворушно сидів, змірюючи мене поглядом. «Про що ти пишеш?» — запитав він через деякий час. Я прочитав йому те, що написав: як після закінчення першого року навчання в інженерному коледжі на коняці їхав додому на канікули і мені не терпілося здолати нудний та довгий шлях. Та під час канікул мене огортав смуток, бо я обожнював коледж і своїх друзів, ба навіть товариство привезених книжок, які я читав на самоті, не могло компенсувати радість спілкування з однокурсниками. Після недовгого мовчання Ходжа зашепотів так, ніби мав намір повідати таємницю; він запитав: «Невже там усі такі щасливі?» Я думав, що за мить він пошкодує й накинеться з докорами, та Ходжа продовжував по-дитячому наївно, із захопленням дивитися мені у вічі. Тому теж відповів пошепки: «Я був щасливий». На його обличчі проступила легка, незла тінь заздрощів, і він, трохи ніяковіючи, почав розповідати.

Коли жили в Едірне (а було йому тоді дванадцять років), вони з сестрою та матір'ю часто ходили до Дарюшіфа — лікарні при мечеті Беязид. Туди через проблеми зі шлунком звертався материн батько. Зранку мати залишала найменшого брата, який ще не вмів ходити, на сусідку, підхоплювала Ходжу з сестрою, бляшанку молочного кисілю, налаштованого ще зрання, і всі разом вони прямували до мечеті. їхній шлях пролягав попід старими тополями, був недалеким і цікавим. Йдучи, дід розповідав чимало кумедних історій. Ходжа любив ці історії, та коли вони наближалися до лікарні, тікав від родини, щоб оглянути територію і приміщення лікарні, від захоплення атмосферою Дарюшіфа йому перетинало дух. Якось він почув музику, яку виконували для душевнохворих у будівлі з велетенською банею, освітленою ліхтарями. Та музика нагадувала монотонне вирування водоспаду. Бродив Ходжа й іншими будівлями лікарні, в одному приміщенні його надзвичайно здивували виставлені різнокольорові пляшки з баночками, які переливались яскравим блиском. А якось він навіть заблукав і почав рюмсати, тоді його водили по всій лікарні, поки не знайшли Абдулаха-ефенді. Інколи його мати гірко плакала або разом з донькою слухала дідові історії. Потім вони забирали у діда пусту бляшанку і йшли додому. Дорогою мати обов'язково купувала халву і зі словами «перехопимо солодощів, поки ніхто не бачить» вона зупиняла дітей. У тіні тополь, на березі невеликого струмка сім'я знаходила зручне місце, і всі троє, спустивши ноги у воду, починали їсти халву, поки ніхто не бачить.


  28 Різновид турецького традиційного одягу, верхня сорочка.

Попередня
-= 26 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!