Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Біла фортеця

Кортіло працювати над проектом разом із Ходжею. Можливо, це через чуму, яка не йшла у мене з голови, а з хворобою, як відомо, були пов'язані дні нашого братерства. Оголосили, що в мечеті Ая-Софії буде проведено намаз, прийшло чимало люду, бо всі хотіли висловити подяку Богові за те, що шайтан чуми відійшов. Однак у місті ще й досі траплялися випадки захворювання. Ранком, коли Ходжа біг до палацу, я виходив, щоб пройтися містом, занотовував кількість померлих, яких виносили і з квартальних мечетей з невисокими мінаретами, і з убогих обшарпаних маленьких мечетей, однак, зізнаюсь, було сумно, що чума залишає місто і нас.

Коли Ходжа збуджено розповідав про свої перемоги й те, наскільки падишах захоплений ним, я нагадував, що хвороба ще не полишила міста і кожної миті може розчахнути свої щелепи. Ходжа гарячково зупиняв мене, закидаючи, що я заздрю його перемогам. Не заперечував, звісно, те, що він став головним астрологом, кожного ранку тлумачить сни падишаха, переконав того слухати саме себе всупереч почту, який ненавидів його, — це перемога, якої ми прагли всі п'ятнадцять років, але чому Ходжа розцінює це лише як свою перемогу? Невже він забув, що заходи проти чуми запропонував саме я, календар теж упорядкував я, згоден, трохи помилився у розрахунках, та в цілому майже вгадав, а ще більше мене діставало, що він не згадував про те, як примчав мене забирати з острова, лише говорив про мою зрадницьку втечу.

Він мав рацію, моє почуття можна було назвати заздрістю, однак це було не що інше, як образа брата, якого не помічають. Аби Ходжа це зрозумів, я нагадав, як ще до чуми беззоряними ночами ми сідали за стіл один проти одного, ніби двоє неодружених, які прагнуть забути про самотність, про наші страхи до запаморочення, які навчили нас важливих речей, згадав своє самотнє життя на острові, коли сумував за ним. Ходжа слухав з презирством та зневагою, ніби викрив мою нещирість у грі, до якої не мав жодного стосунку, з його обличчя я розумів, що надії повернутися до славних днів нашого братерства немає.

Бродячи кварталами, я переконувався, що чума помалу відступає попри зняття запроваджених заходів, не наважуючись затьмарити світло перемоги Ходжі. Часом, справді дивувався, чому мене огортає смуток, коли страх смерті розвіюється. Часом хотілося, щоб ми говорили не про падишахові сни чи нові проекти Ходжі, а про зовсім інше: про нас, я залюбки зголосився б знову постати перед дзеркалом, яке він поспіхом зняв зі стіни! До болю було прикро, що Ходжа дивився на мене зневажливо чи робив такий вигляд, але найгірше, коли я помічав, як йому важко було вдавати зневагу.

Часом, щоб навернути його до нашого узвичаєного життя, я запрошував його сісти за стіл разом. Я декілька разів сідав сам, писав, а коли починав читати написане, у якому з перебільшенням мовилося про страх перед чумою, бажання чинити зле зі страху та ще багато чого ницого, Ходжа відмахувався від мене, як від надокучливої мухи, снаги йому додавало не почуття тріумфу, а мій розпач. Виявляється, він давно зрозумів, що вся ця писанина — пусте, був час, коли він йшов на цю гру, щоб згаяти час, цікаво було й випробувати мене. Але все стало зрозуміло, коли я втік, бо злякався, що у нього чума. Я завинив! Весь люд ділиться на чесних, як він, і зрадників, як я.

Промовчав, добре усвідомлюючи, що зараз розум Ходжі затьмарений п'янкістю перемоги. Голова моя, як завжди, була ясною, і коли я помічав, що мене дратують щоденні дрібниці, передбачав свій гнів на Ходжеві провокуючі випади, хоча навіть не уявляв його люті на таку мою реакцію. Мені важко було збагнути обриси моєї мети, як тоді на острові Хейбелі, куди я втік від нього. Цікаво, що трапилося б, коли я повернувся б до Венеції? Я давно звикся з думкою, що за ці п'ятнадцять років мама померла, а наречена вийшла заміж і обросла дітьми. Дивно, та мені не хотілося про них думати, все рідше з'являлися вони у снах, ба, якщо у перші роки я ніби жив разом із ними у Венеції, то зараз вони були у Стамбулі, між нами. Проте я знав, навіть коли доведеться повернутися до Венеції, ніколи не зможу продовжити перерване колись життя. Довелося б починати нове життя. Окрім декількох книжок, які планував написати про турків та своє рабство, те життя вже не бентежило мене.

Часом здавалося, що Ходжа зневажає мене, бо збагнув безглуздя мого існування, відірваного від батьківщини, здавалося, він читав мої думки. Хоча, ймовірно, що Ходжа навіть не прагнув дізнатися про мої думки, бо запишався від свого успіху — падишах обожнював його розповіді, а проект небаченої зброї обов'язково мав вразити падишахів двір. Я піймав себе на думці, що заздрість до Ходжевої популярності затьмарює мені розум. Мені він подобався, подобалась його запальність від останніх, дещо перебільшених перемог, нескінченних проектів, подобався погляд, зосереджений на руках, коли говорив, що схопив падишаха, як Бога за бороду. Собі не наважувався зізнатися, але то правда, що коли дивився на його поставу, ходу, жести, здавалося, що бачу своє відображення у дзеркалі. Так трапляється, що часом людина впізнає себе у поведінці стороннього юнака чи навіть дитини, від чого уважно і з насолодою починає слідкувати за їхніми рухами: мій страх і цікавість нагадували це. Згадувалося, як він тримав мене за скроні, говорячи: «Я став тобою!» Коли я нагадував це Ходжі, він змінював тему і починав переказувати розмову з падишахом, заводив мову про проект зброї чи в подробицях переказував своє тлумачення чергового сну, молов що завгодно, аби збити мене з пантелику.

Попередня
-= 35 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!