Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Біле Ікло

Під цей скрутний час Біле Ікло також утік до лісу. Він краще за інших собак пристосований був до життя — школа дитинства не минула для нього намарно. Особливо спритно вистежував він дрібну звірину. Він міг цілими годинами критись і стежити за рухами білки, вичікуючи, коли-то вона спуститься на землю. Його терпець був такий величезний, що міг дорівнятися тільки до його голоду. Але навіть як звіря зійшло вже на землю, Біле Ікло не спішився. Тільки бувши певен, що вдарить, не хиблячи, він кулею вилітав зі свого сховку й завжди влучав у білку, яку не могли врятувати її ноги.

Проте хоч і щасливо він полював на білок, а наїстись ними годі було, і то з певної причини — що їх було замало. Доводилось шукати ще дрібнішої дичини. Коли напади голоду особливо його діймали, він не гребував навіть тим, що винюхував лісових мишей у норах. Не уник він і сутички з ласичкою, такою ж самою голодною, як і він, тільки що значно лютішою.

Часами, коли голод найбільше допікав, він скрадався назад до вогню богів, але дуже близько не підступав, а ховався в лісі, боячись навернутись на очі, й грабував капкани, якщо там зрідка траплялась дичина. Він якось витяг кролика навіть із капкана Сивого Бобра, коли той, хитаючись, знесилений, блукав по лісі й раз у раз спочивав від утоми, задихавшись.

Одного разу Біле Ікло зіткнувся з молодим вовком, худим і виснаженим з голоду. Якби Біле Ікло не був голодний, то, може б, він пішов за ним і пристав би, зрештою, до якоїсь зграї своїх диких братів. Але тепер він напав на вовка, загриз його й з’їв.

Загалом йому доля сприяла. Щоразу, коли голод найгірше дошкуляв, він собі знаходив якусь поживу. Знов же, коли він виснажувався з голоду, то випадало так, що він жодного разу не навертався на очі великим хижим звірам. А то якось погналася за ним голодна вовча зграя. Але він перед цим два дні від’їдався на рисі, що сам забив, і зовсім виходився. Погоня була довга й немилосердна, проте він таки втік від них, і не тільки втік, а ще й, давши величезного гака, напав на них іззаду й убив одного виснаженого вовка.

Незабаром після цього він перебрався аж у ту долину, де народився. Тут у колишньому лігві він знайшов Кічі. Вона також покинула непривітні вогні богів і повернулась до своєї давньої печери, щоб привести знову дітей. Коли сюди прийшов Біле Ікло, з цілого виводу зосталося лиш одне живе цуценя, та й те доживало останні дні. При такому голоді молоде життя мало має надії вижити.

Кічі зустріла свого дорослого сина аж ніяк не привітно, але Білому Іклу це було байдуже. Він уже не потребував матері. Отож незворушно одвернувшись од неї, він подався струмком проти води. На ростоці він звернув ліворуч і дійшов до печери тієї рисі, що з нею колись вони вдвох билися, він і Кічі. Тут, у порожньому лігві, він улаштувався й спочивав цілий день.

На початку літа, коли голод уже минав, Біле Ікло здибався з Ліп-Ліпом. Той також утік до лісу і насилу там животів. Спіткалися вони несподівано. 06-бігаючи з різних боків підгір’я великої скелі, вони наскочили один на одного. На якусь хвилину обоє завмерли, стривожені, й з підозрою втупились один в одного.

Біле Ікло почувався чудово. Цього тижня полюва-лося добре, і він наїдався досхочу. А остання здобич то й зовсім наситила його. Але тільки-но побачив він Ліп-Ліпа, як уся шерсть йому на спині настов-

бурчилась. Це сталося просто само собою — так у Білого Ікла давніше бувало щоразу, коли насідався на нього Ліп-Ліп. Отож і зараз, побачивши свого ворога, Біле Ікло увесь наїжився й загарчав. Часу він марно не гаяв. Усе скінчилося надзвичайно швидко. Ліп-Ліп спробував відступити, але Біле Ікло підскочив і вдарив його плечем у плече. Ліп-Ліп упав і перекинувся на спину. У ту ж мить Біле Ікло вгородив йому в жилаву шию свої зуби. Поки Ліп-Ліп конав у передсмертних судомах, Біле Ікло, настовбурчивши шерсть, тупцював довкола, не спускаючи його з ока, а тоді спокійно потрухцював собі своєю дорогою.

Незабаром одного дня вибіг він на узлісся, де вузька стежка не порослої лісом землі спадала до річки Маккензі. Знав він цей берег і раніше, але тоді тут нікого не було, а тепер розташувалося індіанське селище. Ще ховаючись поза деревами, Біле Ікло пильно до нього придивився. Це видовище, звуки й запах були йому дуже знайомі. Перед ним було його колишнє селище, яке перекочувало сюди. Тільки що видовище, звуки й запахи чимось різнились від давніших. Не чути було ні виття, ні плачу. Звуки, що звідти долинали, показували задоволення. А коли він почув сердитий голос якоїсь жінки, то зрозумів, що так сердяться тільки з повним шлунком. У повітрі тхнуло рибою. Отже, в селищі було що їсти. Голод минув. Біле Ікло сміливо виступив з лісу і подався просто до намету Сивого Бобра. Хазяїна дома не було, але Клу-Куч привітала собаку радісним криком і почастувала цілою рибиною, щойно зловленою. Біле Ікло розлігся і став чекати Сивого Бобра.

Попередня
-= 41 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!