Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Джонові пересохла горлянка.

— Ясний пане… що…

— Я тобі не пан, — мовив Манс. — А що саме тут сталося, вгадати неважко. Загинули твої братчики. Питається, скільки саме їх було?

Обличчя Джонові смикало болем, сніг сипав і сипав згори, думки розбігалися. «Не вагайся, чого б від тебе не вимагали» — казав йому Кворин. Але слова ставали поперек горлянки. Нарешті він спромігся:

— Нас було три сотні.

— Нас? — різко перепитав Манс.

— Їх. Їх було три сотні. — «Чого б вони не вимагали, казав Кворин. Чому ж я почуваюся таким боягузом?» — Дві сотні з замку Чорного, сотня з Тіньової Вежі.

— Оце вже правдивіша пісня, ніж ти співав мені у наметі. — Манс зиркнув на Харму Песиголовку. — Скільки ми знайшли коней?

— Більше за сотню, — відповіла дебела дикунка, — але менше за дві. На схід під снігом лежать ще мертві — хтозна, скільки їх там.

Позаду неї стояв хорунжий зі значком — жердиною, на яку настромлена була собача голова. Вочевидь нещодавно відтята, голова ще спливала кров’ю.

— Дарма ти брехав мені, Джоне Сніговію, — мовив Манс.

— Я… так, дарма.

«Що тут вже скажеш?»

Дичацький король пильно роздивився його обличчя.

— Хто очолював загін? Кажи правду! Рикер? Рідколіс? Певно ж, не Вивір, для цього він заслабкий. Чий це був намет?

«Я вже сказав надто багато.»

— Ви не знайшли тіло?

Харма пирхнула крижаним презирством з обох ніздрів.

— Йой, ну і дурні ж ці ґави!

— Наступного разу відповіси мені питанням на питання, і я віддам тебе на втіху моєму шановному Князеві-над-Кістками, — пообіцяв Джонові Манс Розбишака і підступив ближче. — То хто тут був за головного?

«Ще крок» — подумав Джон. — «Ще один дрібненький крочок.»

І посунув руку ближче до руків’я Пазура. «Якщо мовчати й не відповідати…»

— Торкнися пальцем отого байстрюка у піхвах, і твоя байстрюцька голова полетить геть, — застеріг Манс. — Мені швидко уривається терпець, чорна ґаво.

— Кажи! — закликала Ігритта. — Хто б він не був, його вже нема серед живих.

Джон скривився, тріскаючи кірку загуслої крові на щоці. «Не можу я. Несила мені» — подумав він у відчаї. — «Як це можливо: гратися у перевертня і не стати ним насправді?» Цього Кворин йому не розповідав. Але другий крок завжди легший за перший.

— Старий Ведмідь.

— Отой старець? — У голосі Харми чулася недовіра. — Припхався аж сюди?! Хто ж тоді очолює залогу в замку Чорному?

— Бовен Марш. — Цього разу Джон відповів миттєво. «Не вагатися, чого б вони не вимагали.»

Манс засміявся.

— Коли так, то нашу війну виграно. Бовен краще вміє рахувати залізо, ніж тримати його.

— Так, за очільника загону був Старий Ведмідь, — ствердно проказав Джон. — Тутешнє місце високе й сильне, а він його ще зміцнив. Викопав рови, поставив палі, зробив запаси їжі та води. Готувався…

— …зустріти мене? — закінчив Манс Розбишака. — Вірю. Якби я здуру заходився брати цей пагорб силою, то втратив би п’ятьох своїх людей на кожну ґаву і ще вважав би, що мені пощастило.

Раптом вуста його стиснулися.

— Та коли мертві ходять землею, мури, палі й мечі вже нічого не важать. Мертвих не здолаєш, Джоне Сніговію — ніхто не знає цього краще за мене. — Він зиркнув у небо, що потроху темніло, і додав: — А ґави й самі не знали, як нам допомогли. Я все дивувався, чого це на нас не нападають мертв’яки. Та попереду ще п’ять сотень верст, а позаду — смертний холод, щодня гірший. Гей, Варамире! Надішли своїх вовків винюхувати упирів. Не хочу, аби нас заскочили зненацька. Пане Князю-над-Кістками, подвойте усі чати і потурбуйтеся, щоб кожен вартовий мав смолоскипа та кресало. Стире, Ярле — ви рушаєте на світанку.

— Мансе! — гиркнув Торохкало. — Я хочу собі трохи ґав’ячих кісток!

Поперед Джона виступила Ігритта.

— Він брехав, щоб урятувати колишніх братів! Нечесно карати за це на смерть!

— Еге ж, колишніх! — визвірився Стир. — Та він і досі один із них!

— Колишніх, — наполягала Ігритта. — Мене він не зарізав, хоча йому наказали. А потім убив Піврукого, ми усі бачили!

Подих Джона хмаркою курився у повітрі. «Якщо я йому збрешу, він знатиме.» Джон глянув Мансові Розбишаці просто у вічі, стиснув і розтиснув обпечену руку.

— На мені зараз той кожух, що дали ваша милість.

— Кожух з овечої шкури, а не кобеняк із чорної вовни, — додала Ігритта. — І ми ночами під ним станцювали чимало гарячих таночків!

Ярл зареготав, і навіть Харма Песиголовка скривила вуста у посмішку.

— То ось воно як, Джоне Сніговію? — спитав Манс Розбишака зовсім незлим голосом. — Тепер ти з нею?

Попередня
-= 100 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!