Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

За Стіною людині легко загубитися. Джон вже не знав, як відрізнити честь від ганьби, вірне від хибного. «Пробачте мені, батьку.»

— Так, — відповів він.

Манс кивнув.

— Тоді гаразд. Завтра рушиш разом із Ярлом та Стиром. І ти теж, дівчино. Коли два серця б’ються, як одне, хіба мені личить їх розлучати?

— Куди рушати? — спитав Джон.

— Через Стіну. Тобі вже час довести свою вірність не словом, а ділом, Джоне Сніговію.

Але магнар не надто з того зрадів.

— На яке лихо мені здалася ґава у загоні?

— Він знає Варту і знає Стіну, — відповів Манс. — А замок Чорний знає так, як ніхто з наскочників ніколи не знав. Він стане тобі у пригоді. А якщо не стане — тобі ж гірше буде.

Стир насупився.

— А коли у його серці й досі чорна кров тече?

— Тоді виріжеш його з грудей. — Манс обернувся до Торохкала. — Ви ж, мосьпане Князю-над-Кістками, рухайте валку за всяку ціну. Не дозволяйте спинятися. Якщо досягнемо Стіни раніше від Мормонта — перемога наша.

— Хай лишень спробують мені спинитися, — сердито пробурчав Торохкало.

Манс кивнув і закрокував геть у супроводі Харми та Шестишкура. Варамирові вовки та сутінькіт бігли слідом. Джон з Ігриттою лишилися позаду з Ярлом, Торохкалом та магнаром. Двоє старших дичаків подивилися на Джона з погано прихованою ненавистю, а Ярл мовив:

— Добре чув? Рушаємо на світанку. Візьми харчів, скільки зможеш — полювати не буде часу. І хай твоїй пиці, ґаво, хтось дасть ради. Бо така кривава і страшна — аж несила дивитися.

— Гаразд, — відповів Джон.

— Якщо ти, дівко, нам збрехала… — мовив Торохкало до Ігритти, виблискуючи очима під черепом велетня.

Джон витяг Пазура з піхов.

— Ану шкандибай звідси, коли не хочеш собі долі Кворина!

— Оце вже ні — тут тобі, шмаркачу, вовк не допоможе! — Торохкало сягнув по власного меча.

— Та невже? — реготнула Ігритта.

На каменях муру присів, настовбурчивши біле хутро, готовий до стрибка Привид. Він не видав ані звуку, але у темно-червоних очах билася жага крові. Князь-над-Кістками повільно прибрав руку з меча, відступив на крок, вилаявся і пішов геть.

Привид трусив поруч із кониками, поки Джон та Ігритта сходили додолу Кулаком. Вже на середині Молочної Джон нарешті зважився:

— Я не прохав тебе брехати заради мене.

— А я не збрехала, — відповіла вона. — Лишень трохи недоказала, та й усе.

— Що недоказала? Ти ж їм розповіла…

— …що ми бавилися під твоїм кожухом багато ночей поспіль. Де ж брехня? Я лише приховала, коли саме ми почали. — Ігритта подарувала Джонові майже сором’язливу посмішку. — Цієї ночі, Джоне Сніговію, хай твій Привид поспить деінде. Манс правду каже — настав час для діла, а не для слів.

Санса II

— Нова сукня? — спитала вона водночас і вражено, і з осторогою.

— Нова, і краща за всі, які ви, ласкава панно, мали донині! — пообіцяла стара. Вона саме вимірювала Сансині стегна мотузкою з вузликами. — Уся шовкова, з мирійським мереживом, підкладена єдвабом. Ви будете неймовірно гарні. Це наказ самої королеви!

— Котрої королеви?

Маргерія ще не була Джофовою королевою, але раніше вже побула Ренліною. Чи може, кравчиня говорить про Колючу Королеву? Або ж…

— Та певно ж, пані королеви-намісниці!

— Королеви Серсеї?!

— Саме так! Пані королева шанують мене замовленнями вже багато років. — Стара приклала свою мотузку зсередини до Сансиної ноги. — Їхня милість кажуть, ви тепер доросла жінка і не можете вбиратися, як мале дівча. Ану ж підніміть руку.

Санса підняла руку. Нових суконь вона справді потребувала: за минулий рік-бо виросла трохи не на два вершки, а більшість одягу спаплюжила димом, коли у день свого жіночого розквіту намагалася спалити перину.

— Ваші груди скоро стануть такими ж гарними, як королевині, — казала стара, охоплюючи їх мотузкою. — Нема чого ховати таку прикрасу.

Зауваження змусило Сансу зашарітися. Коли вона востаннє виїжджала кататися верхи, то не змогла зашнурувати дорожню камізельку догори, аж до шиї. Хлопець-стайняр глипав на неї шаленими очима, поки допомагав сідати у сідло. Інколи вона помічала, як на її груди кидають погляди дорослі чоловіки, а деякі сорочки стали їй такі тісні, що вона ледве у них дихала.

— Який колір матиме сукня? — запитала Санса кравчиню.

— Ой, лишіть колір на мене, ясна панно. Обіцяю, ви не пошкодуєте. А ще вам пошиють удосталь панчіх, спідньої білизни, накидок, усякої верхньої одежі… такій юній та чарівній панні, ще й такого високого вельможного роду, аж ніяк не можна інакше.

Попередня
-= 101 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!