Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Вибач, що тоді тебе відлупцювала, — мовила вона. Мантулик був тупуватий і боягузливий, але пройшов із нею поруч увесь шлях аж від Король-Берега, і вона до нього звикла. — Носа тобі зламала…

— Лимові теж, — вишкірився Мантулик. — Хвацько!

— Лишень Лимові чомусь не сподобалося, — похмуро буркнула Ар’я.

Настав час прощатися. Коли Мантулик спитав, чи не можна поцілувати панні руку, вона пхнула його у плече.

— Та не клич мене панною! Ти — Мантулик, а я — Арік.

— Тут я не Мантулик. Шарна кличе мене просто «хлопцем». Так само, як того, іншого. Ми тут, мабуть, скоро заплутаємося.

Тепер Ар’я сумувала за ним більше, ніж думала спочатку. Зате її трохи розрадили розмови з Гарвіном. Вона розповіла стражникові про його батька Гулена — як знайшла того майже мертвим при стайнях Червоного Дитинця, коли тікала з замку.

— Батько завжди казав, що помре у стайні, — відповів Гарвін, — та ми гадали, його вколошкає якийсь норовливий коник, а не зграя левів.

Також Ар’я розповіла йому про Йорена, втечу з Король-Берега і все, що відтоді сталося. Але не згадала ані стайниченка, якого заколола Голкою, ані стражника, якому врізала горлянку під час втечі з Гаренголу. Адже розповідати Гарвінові — то було майже те саме, що розповідати панові батьку. А про дещо зі скоєного вона б нізащо не зізналася батькові.

Не згадала вона і про Якена Ха-Гара та три смерті, які він їй заборгував і відшкодував. Подаровану ним залізну монету Ар’я тримала глибоко запханою під пас, але іноді вночі виймала і згадувала, як розтануло і змінилося його обличчя, коли він майнув по ньому рукою.

— Валар моргуліс, — шепотіла вона так, що й сама ледве чула. — Пан Грегор, Дунсен, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун та Хорт. Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея, король Джофрі.

Гарвін розповів, що з двадцяти зимосіцьких стражників, яких її батько надіслав із Беріком Дондаріоном, живих лишилося шестеро, та й ті розсіялися навсібіч.

— Ми втрапили до пастки, панночко. Князь Тайвин надіслав Гору за Червонозуб з вогнем та мечем, сподіваючись приманити вашого ясновельможного пана батька. Він хотів, щоб князь Едард сам пішов на захід, аби дати ради Грегорові Клегану. Якби так сталося, то його б або вбили, або схопили, щоб виміняти на Біса, якого раніше запопала ваша пані матінка. От лишень Крулеріз про задум князя Тайвина не відав, і коли почув про полон свого брата, то сам напав на вашого батька на вулицях Король-Берега.

— Пам’ятаю, — відповіла Ар’я. — Тоді Крулеріз убив Джорі.

Джорі завжди був до неї лагідний та усміхався, а гримав хіба тоді, коли наказував забратися з-під ніг.

— Так, він убив Джорі, — погодився Гарвін, — а на ногу вашого батька впав кінь і зламав її. Отож князь Едард і не зміг поїхати на захід, а натомість надіслав князя Беріка з двадцятьма його вояками та двадцятьма стражниками Зимосічі, рахуючи мене. Були ще й інші. Торос, пан Раймун Даррі з їхніми хлопцями, пан Гладен Вильд, князь на ім’я Лотар Зорник. А при Мартоплясовому Броді на нас чекав Грегор. По обох берегах заховалися його люди. Коли ми перетинали брід, на нас накинулися ззаду і спереду.

— Я бачив, як Гора стяв Раймуна Даррі одним ударом, та таким страшним, що зразу і руку йому до ліктя відрубав, і коня під ним убив. Потім зарубали Гладена Вильда, а князя Зорника збили з коня і втопили у потоці. З усіх боків сунули леви, і я вже думав, що мені теж гаплик, та Алин почав гукати накази, відновив лад, усі кінні зібралися навколо Тороса і прорубалися на волю. Зранку нас було сто і двадцять, а до темряви лишилося заледве чотири десятки. Ще й князя Беріка тяжко поранили. Торос увечері вийняв йому з грудей уламок списа у стопу завдовжки і залив дірку киплячим вином.

— Ми усі гадали, що його вельможність помре ще вдосвіта. Але Торос молився з ним всеньку ніч коло вогнища, і до ранку князь не лише вижив, а й трохи оклигав. На коня, щоправда, зумів сісти хіба що за два тижні, але завдяки його мужності ми й самі почали триматися краще. Він нам сказав, що наша війна при Мартоплясовому Броді не скінчилася, а лише почалася, і що за кожного загиблого треба помститися удесятеро.

— А головна бійка тим часом нас проминула. Люди Гори — то був лише передовий загін при війську князя Тайвина. Він перетнув Червонозуб чималими силами і посунув до річкового краю, палячи усе на своєму шляху. А нас лишилася купка, і ми могли хіба що ззаду їх щипати. Щоб якось розрадити себе, ми казали один одному: от, мовляв, рушить король Роберт на захід душити бунт князя Тайвина, тоді й ми станемо до його війська. А потім почули, що Роберта вже нема, і князя Едарда теж нема, а на Залізний Престол усівся вилупок Серсеї Ланістер.

Попередня
-= 105 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!