Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Шлях їй перегородив потічок. Ар’я заплюскотіла водою, засипаною вогким брунатним листям. Дещиця його прилипла до ніг коня, коли вони вибралися на інший берег. Тут підлісок був густіший, земля повнилася коренями та каменями. Довелося їхати повільніше — і все одно так швидко, як тільки можливо.

Новий пагорб, і цього разу крутіший. Знову вгору, тоді вниз. «А чи великий тут ліс?» — зацікавилася вона. Кінь у неї був прудкий — щодо цього Ар’я мала певність, бо вкрала з гаренгольскої стайні Руза Болтона одного з найкращих. Але швидкість його тут лише марнувалася. «Треба знову в поле. Знову вибратися на шлях.» Замість шляху знайшлася звіряча стежка, вузька і нерівна. Та все ж краще, ніж зовсім навпростець. Вона понеслася стежкою, ухиляючись від гілок, що летіли у обличчя. Одна зачепилася за каптура і зірвала його з голови; на пів-удару серця вона злякалася, що гілка так само упіймає її.

З кущів, налякана тупотом коня, вискочила лисиця. Звіряча стежка вивела її до нового струмка… чи може, того самого? Чи не зробила вона коло? Але вгадувати не було коли — за деревами чувся тріск гілок, її наздоганяли коні. Шпичаки подерли їй обличчя, наче ті коти, яких вона колись ловила у Король-Березі; з гілок вільхи позлітали перелякані горобці. Але дерева навколо вже рідшали, і раптом зовсім зникли. Попереду лежали широкі рівні лани, всіяні бур’янами та дикою больбою, просякнуті водою та потоптані копитами.

Ар’я знову змусила коня піти чвалом. «Тікай!» — заохочувала вона себе, — «тікай до Водоплину, до своїх, додому». Чи відчепилися вже переслідувачі? Вона кинула погляд назад і побачила Гарвіна за два чи три сажні, які швидко скорочувалися. «Ні!» — майнула думка, — «хай не він, не треба, так нечесно!»

Обидва коні були вкриті піною й задихані, коли Гарвін нарешті наздогнав її, сягнув рукою і ухопив повід. Ар’я вже сама ледве дихала і розуміла, що змагання скінчене.

— Ви, панночко, їздите, як справжня північанка, — мовив Гарвін, зупинивши коней. — Я навіть згадав вашу тітоньку, панну Ліанну — така сама завзята була. Але ж і ви не забувайте — мій батечко був конюшим Зимосічі.

Ар’я кинула на нього повний болю погляд.

— Ти ж служив моєму батькові!

— Князя Едарда більше немає, панночко. Тепер я служу князеві-блискавці й своїм братам.

— Яким ще братам? — Ар’я не пам’ятала в старого Гулена інших синів, окрім Гарвіна.

— Анжеєві, Лимові, Томові-Сімці, Джакові, Зеленобороду… та усім. Вашому братові Роббу ми, панно, зла не бажаємо, але б’ємося не за нього. Він має власне військо, ціла купа панства стає перед ним на коліно. А тутешній люд має тільки нас. — Він кинув на неї допитливий погляд. — Чи ви розумієте, що я вам кажу?

— Розумію.

Те, що він не з людей Робба, вона вже зрозуміла. І що стала їхньою бранкою — теж. «Краще б я лишилася з Мантуликом. Ми б забрали того човника і попливли до Водоплину.» А ще краще б вона лишилася Куріпкою. Бранка Куріпка нікому не потрібна. Як і Нім, Куна чи Арік-сирітка. «Колись я була вовчицею» — подумала вона, — «а тепер знову — дурнувата вельможна панна».

— То ви поїдете назад добром, — запитав її Гарвін, — чи вас зв’язати і кинути через кінську спину?

— Поїду добром, — похмуро буркнула вона.

«А далі побачимо.»

Семвел I

Сем схлипнув і зробив ще крок. «Це вже останній, найостанніший, далі я не можу, зовсім не можу.» Але ноги знову ступили уперед: спершу одна, потім друга. Вийшов крок, тоді ще один, і він подумав: «Це не мої ноги, а чиїсь інші. Це іде хтось інший, не я — бо я ж не можу.»

Дивлячись униз, він бачив, як ноги шкутильгають у снігу: неоковирні, незграбні. Чоботи мали бути чорні, згадав він, але ж на них наліпився сніг, і тепер вони скидалися на білі кулі — наче дві круглі культі, зроблені з льоду. А сніг спинятися не хотів, насипався вже вище колін, а на ногах, наче білі панчохи, намерзла біла кірка. Щоб так-сяк волочити ті ноги, бракує вже й останніх сил. А ще ж важкий клумак на спині — з ним він схожий на якогось величезного потворного горбаня. Стомленого на смерть горбаня. «Не можу я далі, не можу. Змилуйся, Вишня Мати — несила мені, та й годі.»

Щочотири або щоп’ять кроків він мусив сягати руками униз і підтягувати паса з-під меча. Самого меча він загубив ще на Кулаку, але піхви й досі теліпалися при боці. Зате Сем мав два ножі: кинджала з драконоскла, подарованого Джоном, і сталевого, щоб різати м’ясо. А воно ж усе, далебі, на вагу не пір’ячко, а живіт такий величезний та круглий, що коли забудешся підтягнути паса, то він ковзне аж донизу і заплутає ноги. Хай як його затягуй — ніщо не допомагає. Одного разу він спробував застібнути паса вище від черева, але той підскочив аж під пахви. Грен реготав так, що носом юшка бризкала, а Скорботний Ед зауважив:

Попередня
-= 108 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!