Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Знав я колись чолов’ягу, що носив меча на ланцюжку навколо шиї — майже так, як оце ти. Одного дня він спіткнувся, і меча виймали в нього з носа.

Зараз Сем саме і спотикався, бо під снігом стрічалися камені, корені дерев, чиїсь глибокі нори у мерзлій землі. Три дні тому Чорний Бернар ступив у одну таку і зламав собі гомілку. А може, чотири… ліку днів він уже не тямив. Після того князь-воєвода наказав посадити Бернара на коня.

Сем схлипнув і зробив ще крок. Він наче не йшов, а падав, падав нескінченно — от тільки ґрунту не досягав, а все падав уперед. «Спинитися треба, погано мені. Холодно. Втомився я. Треба поспати. Трохи поспати коло вогню. І з’їсти чогось не закрижанілого.»

Та якщо спинишся, то помреш. Це він знав напевне. Вони усі це знали — та купка, що лишилася жива. З Кулака урятувалося десятків зо п’ять чи трохи більше, але деякі заблукали у снігу, кількоро поранених спливли кров’ю на смерть… інколи Сем чув позаду, від сторожового загону, скрики, а одного разу — жахливий, моторошний вереск. Він навіть побіг, коли його почув — подолав сажнів з десять чи п’ятнадцять так швидко, як тільки міг, перебираючи змерзлими ногами у снігу. Та й далі, мабуть, біг би, якби мав сильніші ноги. «Вони позаду, ще досі позаду. І забирають нас один за одним.»

Сем схлипнув і зробив ще крок. Мерз він так довго, що вже геть забув, як це буває — коли тобі тепло. Він мав на собі три пари панчіх, три шари спіднього під подвійною вовняною сорочкою, а зверху — товстий підбитий каптан, що вдівався під холодну сталеву кольчугу. На кольчугу був одягнений вільний вапенрок, а на нього накидався товстий кобеняк з кістяним ґудзиком, що застібався під горлом. Каптур був насунутий на лоба. Важкі хутряні рукавиці на руках, під ними — тонші, з вовни та шкіри, низ обличчя огорнутий шаликом, під каптуром — насунута на вуха тісна тепла шапчина. І все ж холод відігнати не вдавалося, а надто з ніг — їх Сем наразі не відчував, але ще вчора вони так боліли, що він ледве міг стояти, не те що зробити крок. А чи вчора? Хтозна — він уже не пам’ятав. Від самого Кулака Сем не спав — з тієї миті, коли дмухнули у ріг. А може, й спав — просто на ходу. Чи можна одночасно іти й спати? Сем цього не знав. А може, не пам’ятав.

Сем схлипнув і зробив ще крок. Сніг вихорився навколо. Іноді він падав з білого неба, а іноді з чорного — то було єдине, чим день різнився від ночі. Сніг лежав на плечах товстим кожухом, громадився на клумаку і робив його ще важчим. Поперек страшно болів, наче хтось устромив у нього ножа і з кожним кроком крутив туди-сюди. Плечі потерпали від ваги кольчуги. Він би віддав усе на світі, щоб її зняти, але боявся. Адже задля того довелося б зняти чимало одягу — і тоді холод дістав би його хижими зубами.

«Якби ж я був сильніший…» Та чого марно загадувати? Насправді Сем був слабкий і жирний, ледве тягнув на ногах власну вагу, а кольчуга його майже доконала. Здавалося, що плечі стерті вже до сирого м’яса, хай там скільки шарів тканини і м’якої підбивки прокладено між тілом та залізом. Що він мав робити? Лише плакати. І він плакав, і сльози крижаніли йому на щоках.

Сем схлипнув і зробив ще крок. Крижана кірка ламалася під ногами, а інакше він і не помітив би, що кудись іде. Ліворуч та праворуч, ледве видні за мовчазними деревами, крізь сніговій слабенько пробивалися жовтогарячі плями смолоскипів. Повертаючи голову, він їх бачив — вони тихо повзли лісом, хиталися вгору-вниз і вперед-назад. «Старий Ведмідь поставив кільце вогню» — згадав він, — «і лихо спіткає того, хто залишить своє місце без наказу». Коли він іде, то начебто доганяє ті смолоскипи, що рухаються попереду… але ж ні, вони теж мають ноги — довші та сильніші, ніж у нього. А йому, на його ногах, вже ніколи їх не наздогнати.

Учора Сем попросився у смолоскипники — хай навіть мусив би йти поза головною валкою попід боком у темряви. Він понад усе прагнув мати вогонь, марив про нього. «Якби я мав вогонь, то не гибів би від морозу.» Але хтось йому нагадав, що він уже тримав довіреного йому смолоскипа, але впустив у сніг і дозволив згаснути. Сем і не пам’ятав, коли впустив того смолоскипа. Та навряд чи братчики йому брехали. Він був надто слабкий, аби довго тримати руку вгорі. Цікаво, чи то Ед, а чи Грен нагадав йому про смолоскип? Цього він теж не пам’ятав. «Жирний, немічний непотріб. Де й мав у голові якийсь розум — там самий лід лишився.» Він зробив ще один крок.

У дорозі Сем нагорнув шалика навколо носа і рота, проте його давно вкрили скрижанілі шмарклі, й тепер Сем лякався, щоб шалик не примерзнув йому до обличчя. Важко було навіть дихати; від холодного повітря скніло у грудях.

Попередня
-= 109 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!