Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Хлопчакові сім років, Хайме! — вичитувала вона йому. — Якби він навіть і розумів, що бачили його очі, ми б його так залякали, щоб нікому анічичирк!

— Я гадки не мав, що ти захочеш…

— Ти ніколи ні про що не маєш гадки! Якщо раптом хлопчина прокинеться і розкаже батькові, що він бачив…

— Якщо-якщо-якщо. — Він притягнув її собі на коліна. — Якщо прокинеться, скажемо, що йому все наснилося. Або що він бреше. В найгіршому випадку я вб’ю Неда Старка.

— І що тоді зробить Роберт, як ти гадаєш?!

— Його королівська милість хай робить, що собі знає. А я робитиму, що собі знатиму. Треба буде — то й війну з ним розпочну. «Війна за Серсеїне межиніжжя» — ось як її зватимуть співці.

— Хайме, пусти! — вирувала вона, пробуючи стати на ноги.

Натомість він її поцілував. Якусь мить вона опиралася, та зрештою розтулила вуста йому назустріч. Хайме пам’ятав смак вина з гвоздиками на її язику. Вона здригнулася; його рука залізла їй під стан сукні, смикнула… шовк розірвався, випустив назовні груди, і на якийсь час про малого Старка було забуто.

Невже Серсея потім згадала про нього і винайняла згаданого пані Кетлін зарізяку, щоб завадити малому прокинутися? «Якщо вона хотіла його смерті, хай би надіслала мене. Скільки я знаю сестру, не в її звичаї знаходити собі найманця, який так розкішно, по-королівському змішує з гноєм усю справу.»

Вниз річкою на збуреній вітром поверхні води заблищало перше східне сонце. Південний берег був гладкий та рівний, наче дорога з червоної глини. Менші струмки втікали в більші, до берегів чіплялися гнилі колоди потонулих дерев. Північний берег виглядав дикішим. Високі скелясті урвисті пагорби здіймалися на двадцять стоп над головою; на них росли гайки буків, дубів та каштанів. Хайме помітив на височині попереду вартову вежу, що наближалася та вивищувалася з кожним помахом весел. Але з хащ плетистої троянди на вивітрених каменях швидко стало зрозуміло, що вежу покинуто.

Коли вітер змінив напрям, пан Клеос допоміг здоровачці напнути вітрило — цупкий трикутник смугастого червоно-синього полотна. Кольори Таллі. Якщо на річці трапляться ланістерівські вояки, то вийде халепа. Утім, що поробиш — іншого вітрила вони не мали. Брієнна сіла стернувати, а Хайме, теленькаючи кайданами, відкинувся спиною на облавок з того боку, що був під вітром. Спонуканий відразу і свіжим подихом, і течією, човен хутко полетів водою.

— Якби ви погодилися відвезти мене до батька замість брата, шлях би вийшов значно коротший, — зазначив Хайме.

— Доньки пані Кетлін знаходяться у Король-Березі. Я повернуся з ними або не повернуся зовсім.

Хайме обернувся до пана Клеоса.

— Позичте мені вашого ножа, родичу.

— Ні, — напружилася жінка. — Зброї у руках я вам не дозволю!

Голос її був скам’янілий та придушений.

«Ти ба! Я її лякаю навіть у залізах.»

— Схоже, пане-брате Клеосе, я мушу просити вас мене поголити. Бороду лишіть, а усе волосся зніміть з голови геть.

— Ви хочете мати лису голову? — здивовано перепитав Клеос Фрей.

— У королівствах Хайме Ланістер знаний як лицар із довгим золотим волоссям, але без бороди. А до лисого чолов’яги з брудною солом’яною бородою всім буде байдуже. Бо коли ти в кайданах, якось недоречно шукати собі поміж людей слави.

Кинджал був не такий гострий, як бажалося, зате Клеос не шкодував сил, аби прокласти собі шлях крізь плутані хащі: хвацько рубав, кришив і викидав волосся за облавок, де воно, виблискуючи золотом, потроху спливало водою. З порості, що стрімко зникала, на шию виповзла воша. Хайме упіймав її та розчавив на нігті великого пальця. Пан Клеос повизбирував з голови решту і теж повикидав у воду. Хайме ляпнув на голову водою і змусив пана Клеоса змочити лезо, перш ніж зішкребти останні пів-вершка жовтої стерні. Потім вони так-сяк підрізали йому бороду.

У воді віддзеркалилася людина, якої він не знав: не тільки голена, але й постаріла років на п’ять від сидіння у підземеллі. Обличчя схудло, навколо очей лягли кола та зморшки, яких він не пам’ятав. «Тепер я вже не надто схожий на Серсею. Їй це не припаде до душі.»

Опівдні пан Клеос задрімав; коли він хропів, то здавалося, наче качки паруються. Хайме простягнувся так, щоб бачити, як мимо летить світ. Після темної цюпи кожне дерево і кожна каменюка здавалися йому дивом божим.

Мимо промчало кілька малих хатин, поставлених на високі палі, відтак схожих на журавлів або чапель. З люду, який тут жив, не було видно ані душі. Над головою літали птахи, інші кричали з дерев уздовж берегів, а ще Хайме помітив сріблясту рибу, що різала воду плавцями. «Пструг Таллі. Лиховісний знак» — подумав він, але потім побачив гірший: одна з колод, яку вони минали, виявилася набухлим та знекровленим мерцем. Його намокла кирея заплуталася у коренях впалого дерева, та все ж зберегла досить кармазинової барви, щоб безпомилково упізнати кольори Ланістерів. Хайме стало цікаво, чи не знав він покійного особисто.

Попередня
-= 11 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!