Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Змилуйся, Мати, — бурмотів він тихо і хрипко у своє крижане забороло. — Змилуйся, Мати, змилуйся, Мати, змилуйся, Мати.

Проказуючи молитву до Матері, він щоразу робив крок, просуваючи ноги крізь сніг.

— Змилуйся, Мати, змилуйся, Мати, змилуйся, Мати.

Його власна мати знаходилася у безпеці — в замку Рогошпиль за тисячі верст на південь, разом із його сестрами та малим братом Діконом. «Вона мене не чує — так само, як і Вишня Мати.» Септони казали, що Мати — наймилосердніша з Седмиці. Але ж Седмиця не мала тут, за Стіною, жодної влади. Тут правили старі боги — безіменні боги дерев, вовків та снігів.

— Змилуйтеся, — прошепотів він до усіх, хто ладен був слухати: старих богів, нових богів, та хоч гемонів із пекла. — Змилуйтеся, майте до мене ласку.

«А Маслин верещав про змилування на все горло.» Навіщо він про нього згадав? Адже радий був би забути назавжди. Чолов’яга сахнувся назад, упустив меча, почав благати, здаватися, навіть зірвав із себе товсту чорну рукавицю і пхнув її уперед як запоруку, наче сталеву лицарську… а сам невпинно верещав про змилування, аж доки упир не підняв його у повітря і трохи не відірвав йому голову. «В мертвих не лишилося милосердя, а в Інших… ні, не треба про них думати, не треба і згадувати. Іди, як ішов, та й по тому.»

Сем схлипнув і зробив ще крок.

Пальці ніг перечепилися на корені під кіркою льоду, Сем запнувся і важко впав на одне коліно, аж язика собі прикусив. У роті відчувся смак крові — теплої крові, теплішої за усе, що він куштував від самого Кулака. «Ось і каюк» — подумав він собі. Сили знову підвестися геть не лишилося; він намацав гілку дерева, ухопився, спробував підтягнутися на ноги, але вони заніміли і не тримали. Кольчуга була така важка, а він — такий товстий, такий слабкий, такий утомлений.

— Ставай на ноги, Кабанку, — загарчав хтось, проходячи мимо, але Сем не звернув уваги. «Ось ляжу тут у снігу і заплющу очі.» Непогана думка: померти просто тут. Холодніше вже не буде; за якусь годину зникне і біль у попереку, і жахливий біль у плечах. А ніг він уже не чує. «Я буду не перший. Ніхто не скаже, що я помер першим.» На Кулаку загинуло кількасот братчиків, вони падали усюди навколо нього; ще чимало померло згодом, і він бачив їхню смерть. Сем здригнувся, відпустив гілку і зсунувся у сніг. Він знав, що сніг холодний та вогкий, але крізь товстий одяг його не відчував. Сем подивився вгору, на бліде білувате небо. На живіт, груди та повіки йому падали сніжинки. «Сніг вкриє мене товстою білою ковдрою. Там, під снігом, буде тепло і затишно. А про мене скажуть, що я помер присяжним братчиком Нічної Варти. Так, я виконав обов’язок і не порушив присяги. Я жирний, слабкий та боягузливий, але обов’язком я не знехтував.»

За обов’язок він мав догляд за круками. Власне, саме на те його брали у похід. Сем іти зовсім не хотів, так усім і казав — адже він такий боягуз. Він саме так усім і розповідав. Але маестер Аемон був дуже старий і сліпий, тому з круками мусив поїхати Сем. Князь-воєвода віддав йому наказ ще тоді, коли вони ставали табором на Кулаку.

— Ти не вояк, хлопче, ми з тобою це добре знаємо. Якщо на нас нападуть — не роби дурниць, не намагайся довести казна-що, бо лише плутатимешся під ногами. Ти маєш відіслати звістку. Не бігай, не питай мене, яку саме. Напиши усе сам і відішли птаха до замку Чорного, а ще одного — до Тіньової Вежі.

Старий Ведмідь тицьнув пальцем у рукавиці мало не в обличчя Семові.

— Мені начхати, хоч ти зі страху обісрешся, а хоч тисяча дичаків рине через мур, волаючи по твою душу. Або ти випустиш птахів, або я вистежу тебе навіть у семи пеклах. Отоді не розказуй, як тобі шкода, що ти порушив наказ.

Мормонтів крук закивав головою вгору-вниз і закричав:

— Шко-ода, шко-ода!

Семові справді було шкода — що він не зміг стати хоробрішим, сильнішим, вправнішим із мечем, кращим сином своєму батькові, братом Діконові та дівчатам. І помирати йому теж було шкода. Але ж на Кулаку загинули кращі за нього — хоробрі й вірні вояки, не такі скигливі товстуни, як він. Та принаймні Старий Ведмідь не ганятиметься за ним усіма пеклами. «Я випустив птахів. Хоча б тут я не схибив.» Сем написав листи заздалегідь — короткі й прості, про напад на Кулак Першолюдей — і запхав до мішечка з пергаменами, сподіваючись ніколи їх не дістати.

Коли залунали роги, Сем спав. Спершу йому здалося, що то сон, але коли він розплющив очі, то побачив сніг і братчиків, що хапали луки та списи і бігли до муру. Поблизу був лише Чет — колишній шафар при маестрі Аемоні з обличчям у чиряках і великою бородавкою на шиї. Сем ніколи ще не бачив такого жаху на людському обличчі, як тоді, коли за деревами ріг засурмив утретє.

Попередня
-= 110 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!