Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Допоможи випустити птахів! — заблагав Сем, але другий шафар розвернувся і хутко втік з кинджалом у руці. «А, йому ж за собаками дивитися» — згадав Сем. Може, князь-воєвода залишив якісь особливі накази і для Чета.

Пальці Семові змерзли та застигли у рукавицях, він хапав дрижаки зі страху та холоду, але знайшов торбинку з пергаменами і витяг написані листи. Круки шалено верещали; коли він відчинив клітку замку Чорного, один вилетів йому просто в обличчя. Перш ніж Сем зміг упіймати одного, втекло ще двоє, а той, якого він нарешті злапав, негайно продзьобав йому рукавицю наскрізь і пустив з руки кров. Та все ж він протримав крука досить довго, щоб причепити малий сувійчик пергамену. Ріг до того часу вже замовк, але тепер на Кулаку лунали накази та брязкіт зброї.

— Лети! — загукав Сем і підкинув крука у повітря.

Птахи з Тіньової Вежі галасували і плескали крилами так навіжено, що він боявся відчиняти їхні дверцята. Але все ж змусив себе, і навіть упіймав першого крука, що намагався утекти. За мить той уже летів крізь сніговій, несучи з собою повідомлення про напад.

Виконавши свій обов’язок, він закінчив вдягатися незграбними з переляку пальцями, насунув шапчину, нап’яв вапенрока і кобеняка з каптуром, застібнув паса з мечем — якомога тугіше, щоб не падав. Тоді знайшов свого заплічника і запхав туди речі: переміну спіднього та сухі панчохи, площики стріл та вістря списа з драконоскла, подаровані Джоном, старий ріг, пергамени, каламарі, пера, накреслені власноруч мапи і тверду, мов камінь, ковбасу з часником, збережену від самої Стіни. Зрештою Сем ув’язав усе добро в мішок і закинув його на спину. «Князь-воєвода казав, щоб я не поспішав до муру» — згадав він, — «але і до себе теж не кликав». Сем глибоко вдихнув і усвідомив, що не знає, якого дідька йому далі робити.

Він згадав, як крутився навколо себе, розгублений, як із середини звично наростав жах. Гавкали собаки, іржали коні, але у снігу звуки губилися і здавалися далекими. Сем нічого не бачив уже за два сажні — ба навіть смолоскипи, що горіли вздовж низької кам’яної стінки навколо вершини пагорба. «Невже смолоскипи згасли?» Про таке було страшно навіть думати. «Ріг сурмив тричі. Тричі — означає напад Інших.» Білоходи у лісі, холодні тіні, чудовиська з казок, від яких він іще малим скиглив і тремтів, голодні до крові, верхи на велетенських крижаних павуках…

Сем незграбно витяг меча з піхов і важко зашкандибав крізь сніг. Повз нього з гавкотом пробіг собака, а тоді він побачив кількох хлопців з Тіньової Вежі — бородатих здорованів з великими сокирами та списами у вісім стоп завдовжки. У їхньому товаристві Сем трохи підбадьорився і посунув до муру, а коли нарешті побачив ланцюжок палаючих смолоскипів на кам’яному кільці, то аж затремтів з полегшення.

Чорні братчики стояли з мечами та списами у руках, спостерігали за снігопадом і чекали. Проїхав мимо пан Маладор Кляск верхи на коні, у вкритому снігом шоломі. Сем приткнувся позаду інших, видивляючись Грена або Скорботного Еда. «Якщо вже судилося загинути, то поруч із друзями» — пригадав він свою тодішню думку. Але навколо стояли самі незнайомці — вояки з Тіньової Вежі на чолі з розвідником на ім’я Білан.

— Онде вони! — мовив хтось із братчиків.

— Накладай, — наказав Білан, і двадцять чорних стріл з двадцяти сагайдаків лягло на двадцять тятив.

— Боги ласкаві, та їх там безліч, — стиха проказав хтось.

— Тягни, — звелів Білан, — тримай!

Сем нічого не бачив і не хотів бачити. Вояки Нічної Варти стояли за смолоскипами, відтягнувши пера стріл до вух, а темним і слизьким схилом до них щось підбиралося крізь сніг.

— Тримай! — повторив Білан. — Тримай, тримай.

А тоді:

— Пускай!

Стріли з шипінням ринули у темряву попереду. Від вояків уздовж муру на різні голоси залунали були схвальні вигуки, але швидко замовкли.

— Вони не спиняються, мосьпане! — мовив хтось до Білана, а інший закричав:

— Ще ідуть! Онде там, з-під дерев!

А ще хтось заверещав:

— Ласка божа, вони вже тут, вони підкралися! Пропали наші душі!

Сем уже задкував, тремтячи, мов останній листок на дереві під поривами вітру — заразом і з морозу, і з жаху. А тієї ночі мороз ударив страшний. «Ще гірший, ніж зараз. Тут сніг майже теплий. І мені вже краще. Трошки відпочити, та й годі. Посиджу якусь хвилинку, і тоді знову зможу іти. Лише хвилинку.»

Зовсім поруч із ним з’явилася коняка — сіре кошлате створіння зі снігом у гриві та намерзлим на копитах льодом. Сем дивився, як вона його проминає та іде геть. З-під снігопаду з’явилася ще одна; вів її чоловік у чорному. Побачивши Сема на стежці, він вилаявся і повів коня навкруги. «Якби ж я мав коня. Тоді продовжив би шлях. Посидів у сідлі, ба навіть поспав.» Але більшість коней вони загубили на Кулаку. Ті, що лишилися, несли харчі, поранених і запас смолоскипів. Сем поранений не був. «Лишень жирний та слабкий. І найгірший боягуз у всьому Семицарстві.»

Попередня
-= 111 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!