Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Нема їх, — відповів Сем. — Ти вже вибач.

«Не вибачайся — нема тобі пробачення.»

— Вони вже на шляху до Стіни.

Він випустив круків, коли знову почув роги, що закликали Варту на кінь. «Два короткі заклики, один довгий — наказ сідати у сідло.» Але ж сідати у сідло означало тікати з Кулака. В такому разі битву вже програно.

Страх вчепився у нього так люто, що він ледве спромігся відчинити клітки і дивитися, як вилітають круки. Тільки коли останній, плескаючи крилами, зник у сніговому вихорі, Сем усвідомив, що не надіслав ними жодного з написаних листів.

— Ні! — заскиглив він. — Ні, божечки, ні…

Сніг падав, роги сурмили «Га-у-у-у, га-у-у-у, га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у», співали, кликали сідати на коней, у сідла. Сем побачив двох круків на скелі й побіг їх ловити, але птахи ліниво здійнялися у повітря крізь хуртовину в протилежному від нього напрямку. Сем погнався за одним, дихаючи густими білими хмарами крізь ніс, тоді запнувся і побачив, що він за якісь чотири аршини від кільцевого муру.

Опісля… він пригадав, як мертв’яки лізли через камені зі стрілами між очей та у горлянках. Дехто з них був у кольчугах, дехто майже голий… більшість — дичаки, але подекуди траплялися і вдягнені у вицвілий чорний стрій. Сем пригадав, як один із воїнів Тіньової Вежі пхнув списом м’яке бліде черево упиря, аж вістря вийшло зі спини, а істота ковзнула по ратищу, простягла чорні руки і скрутила братчикові в’язи так, що кров ринула з рота. Саме тоді — майже напевне — Сем уперше випорожнив міхура у штани.

Своєї втечі Сем не пам’ятав. Але ж, мабуть, якось він тікав, бо раптом побачив вогнище за пів-табору від себе, а коло нього — пана Отина Вивіра з кількома лучниками. Пан Отин стояв на колінах у снігу і крутив головою на безлад, що чинився навколо, доки кінь без вершника не вдарив йому копитом у обличчя. Лучники того навіть не помітили — вони пускали вогняні стріли по тінях у темряві. Сем побачив, як одного упиря поцілили, і він запалав, але за ним бігло ще з десяток, а з тими разом — величезна біла тінь, схожа на ведмедя. І скоро в лучників закінчилися стріли.

А тоді Сем якось опинився верхи на коні — чужому, не своєму — але як саме, не пам’ятав. Може, то був кінь, який розтрощив обличчя панові Отину. Роги й доти сурмили, тож Сем ударив коня п’ятами і спрямував туди, звідки чулася їх пісня. А там посеред різанини, безладу та хуртовини він знайшов Скорботного Еда верхи на бахмутику, з простим чорним прапором на списі.

— Семе, — мовив Ед, коли його побачив, — ти б мене розбудив, га? Надто вже страшний сон мені сниться.

Щомиті навколо сідало в сідла дедалі більше братчиків. Роги прикликали їх до коней. «Га-у-у-у, га-у-у-у, га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!»

— Вони йдуть через західну стіну, мосьпане! — верещав Торен Рідколіс до Старого Ведмедя, намагаючись утримати коня. — Я вишлю сторожових…

— НІ!!! — Мормонт мусив заревти з усієї сили легенів, щоб його почули за рогами. — Кличте їх назад, треба прорубатися назовні!

Він став у стременах; чорного кобеняка смикав вітер, вогонь виблискував на обладунку.

— Шикуйсь клином! — заревів воєвода. — Вістрям списа! Рушаймо! Південним схилом, а тоді на схід!

— Але, мосьпане, на південному схилі їх аж кишить!

— Інші надто круті, — відповів Мормонт, — мусимо…

Раптом його бахмут заіржав, став дибки і мало не скинув господаря. Крізь сніг пришкандибав ведмідь, і Сем обісцявся вдруге. «А я гадав, уже нічого в міхурі не лишилося.» Ведмідь був мертвий, блідий, гнилий; хутро зі шкірою відвалювалося латками, половина правого плеча прогоріла до кісток, але істота вперто сунула уперед. Живими лишалися тільки очі. «Ясно-блакитні, як розповідав Джон.» Вони сяяли, наче морозні зірки.

Торен Рідколіс напав, виблискуючи жовтим та червоним сяйвом від багаття на лезі меча-півторака. Удар трохи не стяв ведмедеві голову. Але у відповідь звір одним порухом лапи відірвав голову старому розвідникові.

— НАВСКАЧ! — заволав князь-воєвода, розвертаючись.

Поки вони дісталися муру, всі братчики вже неслися чвалом. Раніше Сем зі страху ніколи не міг примусити коня через щось перестрибнути; але коли побачив перед собою низький мур, то зрозумів, що іншого вибору не має. Він ударив п’ятами, заплющив очі, заскиглив… і бахмут сам бозна-як переніс його на інший бік стіни.

Вершник праворуч раптом звалився, утворивши з конем плутанину криці, шкіри та навіженої кінської плоті. Упирі ринули на них, а клин зімкнувся і помчав додолу схилом крізь чіпкі чорні руки, блискучі блакитні очі та вихори снігу. Коні запиналися і падали, люди летіли з сідел, смолоскипи крутилися у повітрі, мечі та сокири краяли мертве м’ясо, а Семвел Тарлі схлипував і відчайдушно чіплявся за коня з силою, якої ніколи у собі не знав.

Попередня
-= 114 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!