Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

У летючому гострому клині вершників Сема зусібіч оточували братчики: спереду, ззаду, по обидва боки. Якийсь час із ними біг один з хортів, стрибками долаючи сніговий схил між кіньми, але потім не зміг утриматися і відстав. Упирі й гадки не мали відступати, лише падали і втрапляли під копита, але й тоді хапалися за мечі, стремена та ноги коней. Сем бачив, як хижа права клішня розпанахала бахмутикові черево, поки ліва чіплялася за сідло.

І ось нарешті навколо з’явилися дерева, копита Семового коника заплескотіли водою морозного струмка, а звуки кривавого бойовиська потроху розтанули позаду. Він вже був обернувся і аж зойкнув з полегшення… аж тут із кущів вистрибнув братчик у чорному і зісмикнув його з сідла. Хто саме то був, Сем не помітив, бо він швидко скочив на коня і за мить зник удалині. Сем спробував побігти за конем, але запнувся на корінні, важко впав долілиць і заходився рюмсати, наче мала дитина, доки його не знайшов Скорботний Ед.

Це був останній виразний Семів спогад про Кулак Першолюдей. За багато годин по тому він дрібно трусився у колі інших вцілілих, з яких половина сиділа верхи, а друга стояла на ногах. На той час вони вже відійшли від Кулака на багато верст, але Сем не міг згадати, як саме. Дивен вивів з Кулака п’ятеро в’юкових коней, накладених харчами, олією та смолоскипами; того місця дісталися троє. Старий Ведмідь наказав перекласти вантаж так, щоб втрата одного коня з запасами не стала фатальною. Верхових бахмутів він забрав від здорових та віддав пораненим, вишикував піших і поставив людей зі смолоскипами стерегти боки та тили. «Треба лише йти і йти уперед» — казав собі Сем, роблячи перший крок у бік дому. Але не минуло й години, як він почав знесилюватися, а тоді й відставати…

Наразі вони відстали вже добряче, це він бачив на власні очі. Колись Пип казав, що у всій варті немає чоловіка, сильнішого за Малюка-Павлюка. «Авжеж — якщо він здатен нести навіть мене.» Але сніг глибшав, ґрунт ставав дедалі зрадливіший; потроху кроки Павлюка скорочувалися і сповільнювалися. Їх проминули ще вершники — поранені, що дивилися на Сема байдужими, невиразними очима. А тоді поруч з’явилися ще й смолоскипники.

— Пасете задніх, хлопці! — мовив один.

Наступний хитнув головою і додав:

— На тебе, Павлюку, ніхто не чекатиме. Кинь того кнура, хай його упирі зжеруть.

— Він обіцяв мені крука, — відказав Малюк-Павлюк, хоча насправді Сем жодних обіцянок йому не давав. «Круки не мої, щоб я їх роздавав.» — Хочу собі балакучого птаха, щоб їв зернятка з руки.

— Йолоп дурноголовий! — вилаявся на нього чолов’яга зі смолоскипом і зник попереду.

За якийсь час Грен раптом зупинився.

— Ми тут самі, — хрипко проказав він. — Не бачу інших смолоскипів. Невже то були позадні?

Малюк-Павлюк не мав що відповісти. Велетень застогнав і впав на коліна. Сема він лагідно і обережно поклав у сніг; руки в нього трусилися.

— Не можу більше тебе нести. Радий, та не можу.

Його хапали відчайдушні дрижаки.

Вітер зітхав серед дерев, кидав їм у обличчя дрібний сніговий порох. Стояв такий мороз, що Сем почувався голим. Він пошукав очима інших смолоскипів, але вони зникли — усі до останнього. Залишився лише той, якого ніс Грен; вогонь зміївся з нього, наче блідий жовтогарячий шовк, а крізь той шовк пробивалася суцільна чорна пітьма. «Скоро він вигорить» — подумав Сем, — «і ми лишимося самі, без їжі, друзів та вогню».

Та він помилився. Самі вони вже не були.

Низькі гілки великої зеленої вартовини скинули свій тягар снігу з м’яким вологим «ляп». Грен крутнувся і пхнув смолоскипа попереду себе.

— Хто там?!

З темряви виникла кінська голова. Сем на мить відчув полегшення, доки не роздивився коня як слід: його вкривала паморозь, схожа на поливу з замороженого поту, а з розпанаханого черева висіло й волочилося плетіння затверділих чорних тельбухів. На спині коня сидів блідий, наче крига, вершник. Сем видав глибоким горлом тихий жалібний писк. Він так перелякався, що ладен був би обісцятися ще раз, якби люта холоднеча не заморозила йому міхура десь глибоко у нутрощах. З вишуканою спритністю Інший ковзнув із сідла і став на снігу. Він був стрункий, наче клинок, молочно-білий на колір. Його обладунок мінився рясицями, рухався і переливався, а кроки не лишали жодних слідів на ковдрі щойно впалого свіжого снігу.

Малюк-Павлюк витягнув із зашморгу за спиною сокиру на довгому руків’ї.

— Нащо ти убив коня? То був Манявин кінь.

Сем сягнув по руків’я меча, та у піхвах нічого не було — він загубив меча ще на Кулаку і оце щойно згадав, трохи вже запізно.

Попередня
-= 115 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!