Слава ЗСУ!

Тиріон помітив, що його товста шия побуряковіла. Дорнійці та вирійці ніколи не плекали великої любові один до одного. Багато століть поспіль вони різалися у незліченних порубіжних війнах, чинили наскоки через гори і тікали зі здобиччю назад до себе навіть у часи миру. Ворожнеча трохи пригасла, коли Дорн увійшов до складу Семицарства… аж доки дорнійський великий княжич на прізвисько Червоний Гаспид не скалічив юного спадкоємця Вирію на лицарському турнірі. «Дражлива справа» — подумав карлик, чекаючи, як її облаштує батько.

— Великий князь Доран їде на запрошення мого сина, — незворушно відповів князь Тайвин, — і не лише задля святкувань. Він їде посісти своє місце у раді й отримати правосуд над убивцями його сестри Елії та її дітей, у якому йому відмовив король Роберт.

Тиріон спостерігав за обличчями князів Тирела, Рожвина та Рябина і чекав, чи стане духу в когось із них спитати руба:

«Але ж, князю Тайвине, хіба то не ви поклали перед Робертом тіла дітей, загорнуті у кармазинові киреї Ланістерів?»

Ніхто цього не спитав, але на обличчях усе читалося досить ясно. «Рожвинові начхати» — подумав Тиріон, — «але Рябина мало трясця не вхопила».

— Коли король одружиться з вашою Маргерією, а Мирцела вийде заміж за князя Тристана, ми усі станемо одним великим домом, — нагадав пан Кеван Мейсові Тирелу. — Стара ворожнеча повинна лишитися у минулому. Хіба ви не згодні, ласкавий пане?

— Але ж це весілля моєї доньки!

— І мого онука теж, — твердо відповів князь Тайвин. — То що? Забудьмо старі чвари?

— З тим Мартелом, якого звуть Дораном, я не сварився, — буркнув Тирел не вельми ласкаво, наголошуючи на імені великого князя. — Якщо він хоче перетнути Обшир з миром, хай попросить мого дозволу, та й по тому.

«Оце вже ні» — подумав Тиріон. — «Йому досить піднятися Кістяним шляхом, звернути на схід коло Перелітку і вийти просто на королівський гостинець.»

— Три сотні дорнійців не зруйнують наших приготувань, — мовила Серсея. — Стражники сядуть у дворі, для панства та лицарства поставимо у палаті кілька зайвих лав, а великому князеві Дорану, певно ж, знайдеться місце на почесному помості.

«Тільки не коло мене» — прочитав Тиріон у Тирелових очах. Але вголос князь Вирію нічого не відповів, лише рвучко кивнув.

— Тепер нас очікує приємніша нагода, — мовив князь Тайвин. — Плоди перемоги чекають розподілу.

— І не буває на світі плодів солодших! — підхопив Мізинець, який і сам уже проковтнув чимале яблучко — Гаренгол.

Кожен із князів мав свої вимоги: цей замок чи оте село, клин землі, річечку або ліс, право виховання шляхетних дітей, позбавлених батьків у кривавій битві. На щастя, плоди вродилися рясно, і замків з сиротами вистачило усім. Варис мав при собі усі потрібні списки. Сорок сім дрібних князьків та шість сотень і дев’ятнадцять лицарів наклали головами, б’ючись під полум’яним серцем Станіса та його Господа Світла, а з ними кілька тисяч посполитих вояків. Усіх оголосили зрадниками, їхніх нащадків позбавили спадкових маєтностей, а землі та замки віддали тим, хто показав свою вірність престолові.

Найрясніший урожай зняли володарі Вирію. Тиріон міряв очима чимале черево Мейса Тирела, і в голові йому крутилася одна думка: «От не вдавиться ж». Тирел вимагав віддати йому всі землі та замки князя Алестера Флорента, свого власного значкового, який примудрився нещодавно прийняти два винятково невдалі для себе рішення: спочатку підтримав Ренлі, а потім Станіса. Князь Тайвин радо задовольнив вимогу. Ясні Води разом із землею та доходами віддали у володіння другому синові князя Тирела — Гарланові. За один миг ока пан Гарлан перетворився на могутнього та багатого дідича. Старший його брат, певна річ, того не потребував, бо мав успадкувати сам Вирій.

Дещо менш ласі шматки отримав князь Рябин, а також кілька вельмож, не присутніх на раді: князь Тарлі, княгиня Дубосерд, князь Вишестраж тощо. Князь Рожвин просив лише звільнення на тридцять років од чопового мита, яке накладали Мізинець та його шафарі на деякі найкращі вертоградські вина. Отримавши жаданий привілей, князь оголосив, що цілком задоволений, і спитав, чи не послати по барильце вертоградського золотого, щоб випити за доброго короля Джофрі та його мудрого і зичливого Правицю. Проте Серсея, почувши його слова, втратила терпець і визвірилася:

— Джофові потрібні вояки, а не пияки! Бо поки хтось цмулить вино, державу зусібіч обсідають ниці узурпатори та самозвані корольки!

— Сподіваймося, ненадовго, — масним голосочком проспівав Варис.

— Ще кілька питань, панове. — Пан Кеван зазирнув у папери. — Пан Аддам знайшов деякі кришталі від вінця верховного септона. Тепер можна вважати певним, що їх з вінця виколупали, а золото поплавили.