Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Вони загинули! — вигукнув Рікард Карстарк, не поступаючись ані на крок. — Їх убив Крулеріз! Оці двоє — з того самого виводку. Лише кров’ю платять за кров.

— Кров’ю дітей? — Робб вказав на тіла. — Скільки їм було років? Дванадцять, тринадцять? Це ж навіть не лицарі, а зброєносці!

— Зброєносців досить гине у кожній битві.

— У битві — так. Але Тіон Фрей і Вілем Ланістер склали мечі до ніг переможців у Шепітній Пущі. Вони були бранцями, вони сиділи у келії, беззбройні… малі діти. Подивіться на них!

Натомість князь Карстарк перевів очі на Кетлін.

— А ви накажіть вашій матінці подивитися на них, — відповів він. — Вона винна у їхній смерті так само, як я.

Кетлін сперлася рукою на Роббів престол. Палата закружляла навколо неї; до горла підкотила нудота, і вона злякалася, щоб не виблювати.

— Пані мати до цього не причетні! — сердито гарикнув Робб. — Це зробили ви. Це ваше вбивство і ваша зрада!

— Чому це вбивати Ланістерів — зрада, а звільняти їх — ні? — визвірився Карстарк. — Чи не забули часом ваша милість, що ми воюємо з Кастерлі-на-Скелі? На війні убивають ворогів. Хіба тебе батько цього не вчив, шмаркачу?

— Шмаркачу?! — Розгніваний Великоджон так затопив Рікардові Карстарку кольчужним кулаком у лице, що той упав на коліна.

— Облиште! — владно загримів Роббів голос, і Умбер ступив крок назад від полоняника.

Князь Карстарк виплюнув вибитого зуба.

— Так, князю Умбере, залиште мене його королівській милості. Він на мене трохи поремствує, а тоді пробачить і відпустить. Адже так він чинить зі зрадниками, наш Король-на-Півночі? — Він усміхнувся мокрою кривавою посмішкою. — Чи краще назвати вашу милість Королем-без-Півночі?

Великоджон вихопив списа з рук найближчого до себе стражника і підсмикнув його до плеча.

— Ану ж, пане королю, зараз я його наштрикну на оцей рожен! З нутра його чорного усі тельбухи випатраю!

Двері палати розчахнулися з гуркотом, і увійшов Чорноструг. З його шолома та киреї стікали потоки води. Слідом увійшли таллівські стражники. Знадвору небо роздирали білі блискавки, люта чорна злива ляскотіла на мурах Водоплину. Пан Брінден зняв шолома і впав на одне коліно.

— Ваша милосте, — тільки й мовив він, але похмурий голос не віщував нічого доброго.

— Я вислухаю пана Бріндена у приймальні наодинці. — Робб звівся на ноги. — Великоджоне, стережіть князя Карстарка до мого повернення. Решту — отих сімох — повісьте.

Великоджон опустив списа.

— Що, і мертвих теж?

— Так. Я не дозволю, щоб ця погань спливала річками, де править воля мого вельможного пана дядька. Хай годують гайвороння.

Один з бранців упав на коліна.

— Згляньтеся, пане королю! Я нікого не вбивав, лише стояв коло дверей на варті!

Робб поміркував хвилинку.

— То ти знав, на що заміряється князь Рікард? Бачив оголені клинки? Чув крики, вереск, благання про милосердя?

— Так, чув, але сам не причетний! Присягаюся, я тільки вартував, споглядав…

— Князю Умбере, — мовив Робб, — оцей лише споглядав. Повісьте його останнім — хай споглядає, як інші конають. Пані матінко, пане дядьку, прошу ласки піти зі мною.

І відвернувся, поки Великоджонова сторожа оточувала бранців і виганяла їх з палати вістрями списів. Надворі гуркотів грім, і так страшно, наче замок розвалювався просто навколо них. «Чи не з таким гуркотом падають королівства?» — спало Кетлін на думку.

У приймальні було темно, та принаймні звук грому трохи гасили зайві стіни. Ввійшов челядник з олійною світильнею, хотів запалити комин, але Робб забрав світильню і відіслав його геть. У палаті стояли столи та стільці, але сів лише Едмур, та й той підвівся, коли усвідомив, що решта стоїть. Робб зняв корону і поклав на столі перед собою.

Чорноструг зачинив двері й мовив:

— Карстарківські люди пішли.

— Усі? — Голос Робба був глухий, наче придушений гнівом чи відчаєм. Кетлін не могла зрозуміти, чим саме.

— Усі вояки, — відповів пан Брінден. — При поранених лишилося кілька табірних дівок та пахолків. Ми допитали, кого знайшли, щоб мати певність. Тікати вони почали з заходом сонця, спочатку по одному та двоє, а тоді й цілими купами. Пораненим та пахолкам наказали палити вогні, аби ніхто не втямив, що війська вже немає. Та коли почався дощ, усе стало зрозуміло.

— Чи не хочуть вони зібратися знову докупи десь подалі від Водоплину? — запитав Робб.

— Та ні. Розсіялися по усіх усюдах на полювання. Князь Карстарк пообіцяв руку своєї юної дочки будь-кому — чесному чи підлому — хто принесе йому голову Крулеріза.

«Ласка божа.» Кетлін знову трохи не зомліла.

Попередня
-= 127 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!