Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Ваші клятви нічого не варті. Аерисові ви теж складали клятву.

— Скільки я знаю, ви нікого не пекли у панцирі над вогнем. І нам обом кортить довезти мене живим та цілим до Король-Берега, хіба ні?

Він присів навпочіпки коло Клеоса і заходився розстібати його паса з мечем.

— Ану геть від нього. Негайно! Приберіть руки від меча!

Хайме раптом відчув утому — від її підозр, від її образ, від її кривих зубів, широкого плямистого обличчя і жалюгідного ріденького волосся. Не зважаючи на заперечення, він обіруч ухопив руків’я братового меча, ступив на труп ногою і потяг на себе. Поки клинок вийшов з піхов, Хайме вже кинув себе у рвучкий оберт, виводячи меча колом угору по швидкій убивчій дузі. Криця гучно і жорстоко брязнула на криці, аж у кістках застугоніло — то Брієнна якось зуміла вчасно вихопити і підставити власного меча.

Хайме зареготав.

— Непогано, ягідко!

— Віддай меча, Крулерізе!

— Тримай!

Він скочив на ноги і ринув на неї, а меч у його руках зажив власним життям. Брієнна відскочила назад, відбила його клинка, та він напирав, не давав спочинку, і щойно вона відводила один удар, як на неї падав наступний. Мечі цілували один одного, розліталися і цілувалися знову. Кров Хайме завирувала піснею, адже саме для цього він народився. Ніколи він не почувався живішим, ніж у бою, де за кожним ударом чатувала смерть.

«З огляду на мої кайдани, вона ще, диви, скількись і протримається.» З-за ланцюгів він мусив братися за руків’я обіруч, хоча самому мечеві до справжнього обіручного бракувало довжини і ваги. Та чи не байдуже? Головне, що мечеві його брата у перших не бракувало ані довжини, ані ваги, щоб укоротити віку Брієнні Тарфійській.

Високо, низько, знову високо… сталевий дощ ринув на неї з його рук. Справа, зліва, у зворотньому замаху… та такому лютому, що від мечів аж іскри полетіли. Змахнути угору, рубонути збоку, згори, не спиняти навали, тиснути, крок уперед, ковзнути убік, вдарити і ступити, ступити і вдарити, рубати, різати, швидше, дедалі швидше…

…і ось нарешті, геть задиханий, він ступив убік і зронив вістря меча до землі, даруючи їй хвилину спочинку.

— Досить непогано, — визнав він. — Як для дівчиська.

Вона повільно і глибоко вдихнула, пильнуючи очима.

— Я не хочу завдати вам шкоди, Крулерізе.

— А наче зможете!

Хайме знову крутнув меча над головою і кинувся на неї, брязкаючи ланцюгами.

Він не міг сказати, скільки часу тривала його навала — кілька хвилин або кілька годин. Час для нього зникав, коли до життя прокидалися мечі. Хайме відігнав дівчину від трупу свого брата у перших, примусив перетнути шлях, загнав між дерев. Якось вона, не помітивши, спіткнулася на корені, й він уже гадав, що переміг, та замість упасти Брієнна стала на коліно, ані на мить не втративши пильності до бою. Його удар, що мав розпанахати її від плеча до пахвини, зупинився на підставленому мечі; Брієнна хутко перейшла до наступу і за кілька шалених ударів знову зіп’ялася на обидві ноги.

Танок тривав далі. Хайме притиснув її до дубу, але вона якось вивернулася; він вилаявся і кинувся за нею через мілкий струмок, майже задушений впалим листям. Криця дзвеніла, криця стогнала, криця вищала і сипала іскрами; дівка почала кректати, наче свиня, з кожним ударом, але він, на диво, досі не зміг її дістати — наче навколо неї стояла залізна клітка, що спиняла усі його намагання.

— А таки непогано, — мовив він, коли спинився на мить віддихатися, і пішов по колу, обходячи її з правого боку.

— Для дівчиська?

— Ну нехай для зброєносця. Для зеленого хлопчиська. — Він зареготав хрипко, придушено, хапаючи ротом повітря. — Та годі вам сердитися, ягідко, музика ж грає! Потанцюймо ще, панночко добренька!

Вона забурчала і кинулася уперед, люто вимахуючи клинком. Раптом Хайме усвідомив, що вже мусить докладати всіх зусиль, аби якось уберегтися від сталевої бурі. Один з її ударів порізав йому лоба, і кров потекла на праве око. «Хай її Інші ухоплять, а з нею і Водоплин!» Його лицарське уміння зіржавіло і зогнило у тому клятому кам’яному мішку. Та й кайдани справі не допомагали. Очі заплющувалися, плечі німіли від страшних ударів, стерті до живого м’яса зап’ястки боліли від ваги ланцюгів, пальці ледве стискали меча. Зброя здавалася дедалі важчою з кожним ударом, і Хайме знав, що здіймає її вже не так швидко, не так високо і не так твердо.

«Вона сильніша за мене.»

Від цієї думки йому стало незатишно. Власне, дужішим від нього був Роберт, а в кращі свої дні — Білий Бик Герольд Вишестраж і пан Артур Дейн. Серед живих людей силою його напевне переважав Великоджон Умбер, майже напевне — Дужий Вепр Кракегол, і без жодного сумніву — обидва Клегани. Сила Гори й поготів не мала собі рівної серед людей. Та Хайме не переймався, бо зі своєю швидкістю, спритністю та мечем у руках міг упоратися з кожним. Але ж тут перед ним стояла жінка! Ну, не те щоб пересічна жінка, радше дебела корова, та все ж… це вона зараз мала б хитатися з останніх сил, а натомість заганяла його до струмка і волала:

Попередня
-= 133 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!