Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Здавайся! Кидай меча!

Слизький камінь вивернувся з-під ноги Хайме, і він відчув, що падає, але примудрився обернути прикрість на хитрість — пірнув униз, ковзнув вістрям повз підставлений клинок Брієнни і штрикнув її у стегно. Там миттю розквітла червона троянда, і Хайме встиг ще на хвильку замилуватися виглядом Брієнниної крові, аж тут його коліно врізалося у каменюку, що лежала в потоці. Біль засліпив очі, а Брієнна, хлюпаючи чобітьми, хутко допалася до нього і вибила меча з рук.

— Здавайся!!!

Хайме буцнув плечем їй по ногах, перекидаючи на себе. Вони покотилися, хвицяючи ногами та гамселячи кулаками, але зрештою вона всілася на нього верхи. Хайме вихопив був їй кинджала з піхов, але штрикнути у живіт не встиг — Брієнна впіймала його зап’ястки і вдарила ними по каменях з такою силою, що трохи не виламала руку з плеча. Іншу долоню вона розчепірила йому на обличчі.

— Здавайся! — Брієнна втопила йому голову під воду, трохи потримала, витягла нагору. — Здавайся!

Хайме виплюнув їй воду просто в обличчя. Поштовх, плюскіт, і ось він знову під водою — безсило теліпає ногами, намагаючись вдихнути. І знову нагорі.

— Здавайся, бо потоплю!

— І порушиш клятву? — загарчав він. — Як я?

Вона відпустила його, і він ляпнувся у воду.

Ліс навколо відповів грубим реготом.

Брієнна миттю скочила на ноги. Нижче пояса її вкривала кров та болото, одяг розкошлався, обличчя пашіло. «Наче її не з ворога зняли, а з любчикового прутня.» Хайме переповз по каменях до мілкої води і витер кров з ока скутими разом руками. Обабіч струмка стояли озброєні незнайомці. «Та й не диво, ми так галасували, що й дракон би прокинувся.»

— Вітаю, шановні, — приязно звернувся він до прибульців. — Перепрошую, якщо завадив. Я тут, бачте, дружину шпетив за негідну поведінку.

— А мені здалося, то вона тебе шпетила! — Той, хто відповів, був із себе кремезний та могутній. Носова стрілка його залізного шоломця не могла приховати відсутності носа.

Це не розбійники, що вбили пана Клеоса — раптом усвідомив Хайме. Навколо них стояв набрід з усіх кінців землі: смагляві дорнійці, біляві лисенійці, дотракійці з дзвіночками у косах, волохаті ібенійці, вугільно-чорні дикуни з Літніх островів у накидках з пір’я. Він знав, хто вони такі. «Хвацькі Компанійці».

Брієнна віднайшла голос.

— Я маю при собі сотню срібних оленів…

Схожий на мерця чолов’яга у латаному шкіряному кобеняку відповів:

— Для початку непогано, мосьпані. Віддавайте хутенько сюди.

— А тоді віддавай і свою піхву, — мовив безносий. — Вона в тебе, певно, показніша за пику.

— Переверни її на живіт, Рорже, та вграй у сраку, — заохотив дорнійський списник із червоним шаликом, навитим на шолом. — Нащо тобі перед очима її мармиза?

— А щоб на мою досхочу надивилася! Таке щастя не кожній дівці випадає, — відповів безносий, і решта зареготала.

Хай дівчисько було страхолюдне і уперте, але на зґвалтування купою найгіршого у світі наброду вона не заслуговувала.

— Хто тут за ватажка? — гучно і вимогливо запитав Хайме.

— Я маю таку честь, пане Хайме. — Зіниці живого мерця мали хворобливу червону облямівку, волосся було ріденьке, тонке та сухе. Крізь землисто-бліду шкіру обличчя та рук виднілися темно-сині жили. — Урзвиком мене звати. Урзвик Вірний до ваших послуг.

— То ви знаєте, хто я?

Сердюк ствердно хитнув головою.

— Самої лише бороди і голеної голови не досить, щоб обдурити «Хвацьких Компанійців».

«Тобто Кровоблазнів.» Хайме поважав їх не більше, ніж Грегора Клегана та Аморі Лорха. Батько кликав їх усіх «псами» і ужиток для них знаходив як для зграї лютих псів — заганяти здобич і вселяти жах у серця.

— Якщо ви знаєте мене, Урзвику, то знаєте і те, що матимете нагороду. Ланістери завжди платять борги. А щодо панни… вона шляхетського роду і варта добрячого викупу.

Урзвик грайливо звісив голову набік.

— Та що ви таке кажете? Ото щастя присунуло!

Було в усмішці Урзвика щось слизьке, від чого Хайме почувався недобре.

— Ви добре чули, що я казав. А де ж цап?

— За кілька годин звідси. Отаман зрадіє, коли вас побачить, але на вашому місці я б не кликав його цапом у вічі. Шляхетний пан Варго дуже прискіпливий щодо своєї честі.

«Відколи це дурноротий дикун завів собі якусь честь?»

— Неодмінно запам’ятаю. Вельми вдячний за пораду. А чи не розкажете мені, над чим він нині шляхетно панує?

— Над Гаренголом. Йому обіцяно гаренгольске дідицтво у вічне володіння.

«Гаренгол?! Мій батечко геть з глузду з’їхав, абощо?» Хайме підняв руки і проказав:

Попередня
-= 134 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!