Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Якщо доведеться, то й за коси повисмикує.

Велетенська дурна примха короля Гарена вже не вперше падала під ударами ворогів. І треба гадати, не востаннє.

— Невже ви здуру намріяли собі, ніби цап здолає лева у цій війні?

Урзвик неквапом нахилився уперед і загилив йому недбалого ляпаса. Відверта і побіжна зухвалість його вчинку вдарила Хайме сильніше, ніж долоня. «Він мене зовсім не боїться» — усвідомив лицар з холодком уздовж хребта.

— Годі! Наслухався я тебе, Крулерізе. Нема дурних — вірити обіцянкам-цяцянкам брехуна і кривоприсяжця.

Він вдарив коня п’ятами і хутко полинув уперед.

«Аерис» — подумав Хайме, і йому стало гидко. — «Усе завжди звертає на Аериса.» Він хитався у лад рухові коня і мріяв про меча. «Краще — два мечі. Один мені, другий дівчиськові. Загинути загинемо, але й половину їх заберемо до пекла.»

— Навіщо ви сказали, що Тарф — Сафіровий острів? — зашепотіла Брієнна, коли Урзвик вже не міг чути. — Він тепер думатиме, що мій батько має повно коштовного каміння.

— Моліться, щоб він так і думав.

— Ви, Крулерізе, вже геть забрехалися! Тарф кличуть Сафіровим островом за блакить навколишнього моря.

— Гукайте гучніше, ягідко, бо Урзвик вас, здається, не почув. Що скоріше вони зрозуміють, як мало з вас зиску, то скоріше почнуть ґвалтувати. На вас залізе по черзі кожна з отих почвар. Та власне, що вам із того? Заплющте очі, розсуньте ноги і уявляйте, що усі вони — Ренлі Баратеон.

Нарешті хоч на якийсь час вона стулила рота.

День уже хилився до сутінок, коли вони знайшли Варго Хапа, що саме грабував невеликий септ з іншим десятком «Хвацьких Компанійців». Свинцеві шибки там повибивали геть, різьблених дерев’яних богів витягли надвір. Коли під’їхали прибульці, на грудях Матері саме сидів найтовстіший дотракієць, якого Хайме бачив за життя, і виколупував самоцвітні очі вістрям ножа. Неподалік на гілці розлогого каштану висів кощавий лисуватий септон. Троє «Хвацьких Компанійців» стріляли по ньому з луків задля розваги. Хтось із них був неабиякий стрілець — дві стріли стирчали в покійного просто з очей.

Коли найманці уздріли Урзвика та бранців, то бадьоро заволали півдесятком різних мов. Цап сидів коло багаття та їв з рожна недопечену птицю; жир та кров стікали пальцями, спливали тонесенькою довгою борідкою. Нарешті він витер руки власною сорочкою і підвівся.

— Ба, Квулевіве! — бадьоро зафафрав він. — Тепев ви мій бванефь.

— Ласкавий пане, мене звати Брієнною, з дідицтва Тарф! — покликало дівчисько. — Я маю наказ пані Кетлін Старк відвезти пана Хайме до його брата, що у Король-Березі…

Цап кинув на неї байдужий погляд.

— Хай вамовкне.

— Та послухайте ж! — намагалася догукатися Брієнна, поки Рорж різав мотузки, які припинали її до Хайме. — В ім’я Короля-на-Півночі, якому ви служите! Благаю, вислухайте!…

Рорж стягнув її з коня і почав лупцювати ногами.

— Диви, кісток не поламай! — застеріг його Урзвик. — Кажуть, ця коняча пика варта своєї ваги у сафірах.

Дорнієць Тімеон та смердючий ібенієць грубо зісмикнули Хайме додолу з сідла і штовхнули до багаття. Поки вони вовтузилися, він міг без клопоту вхопити руків’я одного з їхніх мечів, але ворогів було надто багато, а його досі обтяжували кайдани. Хай одного чи двох він зітне, але і сам довго не заживеться. Хайме не готовий був іще помирати, а надто за таку красну діву, як Брієнна Тарфійська.

— Який вдалий день фьогодні, — мовив Варго Хап. Навколо шиї в нього висів ланцюг зі з’єднаних разом монет усяких величин та обрисів: литих і карбованих, з подобами королів і царів, чаклунів, богів, гемонів і усяких гербових тварин, на які людині стане уяви.

«Монети з усіх земель, де він воював» — згадав Хайме плітки. Ключем до ватажка Кровоблазнів була його жадоба. — «Перебіг один раз, перебіжить і другий.»

— Пане Варго! Ви скоїли прикру помилку, коли облишили службу мого батька. Та ще не пізно її виправити. Пан батько добре за мене заплатить, ви ж знаєте.

— Внаю, — мовив Варго Хап. — Фонайменфе половину волота Кафтевлі-на-Фкелі. Та фпевфу я маю фклафти для вафого батька пофлання.

Він щось неголосно наказав, наче коза стиха замекала.

Урзвик пхнув Хайме у спину, а блазень у зелено-рожевому вбранні вибив з-під нього ноги. Коли Хайме гепнувся на землю, один з лучників ухопив ланцюга між його зап’ястків і смикнув за руки, простягаючи їх уперед. Жирний дотракієць відклав ножа і витяг з піхов чималого кривого араха — зловісно гостру, схожу на косу шаблю. Саме у таких найбільше кохалися кочові конятники за морем.

«Лякають, вражі діти.» Блазень застрибнув Хайме на спину і захихотів, а дотракієць тим часом неквапно чвалав у його бік. «Цап хоче, щоб я обісцяв штани і благав про милість. Дідька він діжде такої ласки.» Адже перед ним — Хайме Ланістер з Кастерлі-на-Скелі, Регіментар Королегвардії. Жоден сердюк не в силі примусити його кричати.

Попередня
-= 136 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!