Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

У льосі під септом, серед павутиння, коренів та побитих винних діжок, жило з десятеро людей. Але ніхто з них теж нічого не чув про Беріка Дондаріона — ба навіть ватажок, що носив почорнений сажею панцир та грубу блискавку на сіряку. Коли Зеленоборід побачив, як на того витріщається Ар’я, то зареготав і мовив:

— Князь-блискавка — він усюди і ніде. Такі справи, білочко.

— Я вам не білочка! — заперечила вона. — Я вже скоро доросла жінка — мені майже одинадцять років!

— То диви, щоб я з тобою, бува, не одружився!

Він спробував ущипнути її за підборіддя, та Ар’я ляпнула по його дурній руці й відкинула убік.

Лим та Гендрі того вечора грали у черепки з хазяями, а Том Семиструнний співав дурної пісні про Череватого Бена та гусака верховного септона. Анжей дозволив Ар’ї потримати у руках свого довгого лука, та як вона не силувалася, а натягнути його не змогла.

— Вам, панно, треба легшого лука, — мовив веснянкуватий стрілець. — Якщо у Водоплині знайдемо сухе витримане дерево, то я вам зроблю.

Том почув його і перервав пісню.

— Ти дурень, Сайдакере, бо молодий іще. Ми йдемо до Водоплину по її викуп. Нам нема коли там дупи м’яти і луки ладнати. Дякуй, якщо хоч шкуру свою понесеш відти цілою, бо князь Гостер вішав розбійників на своїй землі, коли ти ще пішки під стіл ходив. А синок його… я завжди кажу: хто не любить музики, тому вірити не можна.

— Та він не музику незлюбив, — відказав Лим, — а тебе, дурню.

— І дарма незлюбив. Те дівча хотіло зробити його чоловіком… хіба я йому винен, що він перепив і нічого не зміг?

Лим пирхнув крізь свого зламаного носа.

— Хіба не ти склав про нього пісню? Чи, може, якийсь інший телепень, закоханий у власне голосіння?

— Та я ж і заспівав її лише один раз, — пожалівся Том. — І хто казав, що вона про нього? То була просто пісня про пструга.

— Вірніше сказати, про немічного та обвислого пструга, хіба не так? — зареготав Анжей.

Ар’ї було байдуже, про що там співається у дурнуватих Томових піснях, і вона обернулася до Гарвіна.

— Що він таке казав про викуп?

— Нам конче потрібні коні, панно. Та й обладунки теж. Мечі, щити, списи. Усе, що можна купити за гроші. А ще насіння для ланів. Адже зима насувається, ви не забули? — Він торкнувся її підборіддя, наче втішаючи. — Ви не перша шляхетна бранка, яку ми віддаємо за викуп. Сподіваюся, що й не остання.

Ар’я розуміла, що він не бреше. Лицарів увесь час брали у полон, а потім викупали за гроші. Так само іноді чинили і з жінками вельможних родів. «Але що як Робб відмовиться їм платити?» Адже вона не була знаним лицарем, до того ж король має ставити королівство вище за власних сестер. І що скаже її паніматка? Чи захоче брати свою доньку назад після усього, що та скоїла? Ар’я вкусила губу і замислилася над купою складних питань.

Наступного дня вони приїхали до місця під назвою Вишесерце. То був пагорб — такий величенький, що з верхівки Ар’ї здалося, ніби вона бачить половину світу. Маківку пагорба охоплювало коло з величезних блідих пеньків — усе, що лишилося від колись могутніх оберіг-дерев. Ар’я та Гендрі разом обійшли пагорб, аби їх порахувати, і налічили тридцять одне. Деякі були такі могутні, що на їхніх пеньках вона б могла спати, мов на ліжку.

Том Семиструнний розказав, що Вишесерце було святим місцем для дітей лісу, і тут досі не зникли якісь їхні чари.

— Тим, хто тут спить, нічого не загрожує, — стверджував співець, і Ар’я йому вірила, бо пагорб був такий високий, а навколишня місцина — така пласка, що жоден ворог не міг наблизитися непоміченим.

Тутешні посполиті цього місця цуралися, розповів їй також Том, бо вважали, що у ньому живуть привиди — духи дітей лісу, які померли, коли андальський король на ім’я Еррег Бий-Родичів зрубав їхній святий гай. Ар’я про дітей лісу знала, і про андалів теж, та духи і привиди її не лякали. Коли вона ще була зовсім мала, то ховалася у крипті Зимосічі, гралася у запрошення до замку та дів і чудовиськ поміж кам’яних королів на їхніх престолах.

Але тієї ночі навіть у неї стали дибки волосини на потилиці. Вона вже спала, та прокинулася від бурі. Вітер зірвав з неї ковдру, закрутив вихором і викинув у кущі, а коли вона пішла по неї, то почула голоси.

Коло багаття, що ледве жевріло, Ар’я побачила Тома, Лима і Зеленоборода. Вони балакали до крихітної жінки — на добрих сім вершків коротшої за Ар’ю, старішої за Стару Мамку, згорбленої, зморшкуватої, з покрученим чорним ціпком. Сиво-біле її волосся спадало трохи не до землі, а коли дмухав вітер, то маяло навколо голови примарною хмарою. Шкіра на колір була ще біліша — наче молоко. Ар’ї здалося, що очі в старої червоні, хоча з кущів вона бачила поганенько.

Попередня
-= 138 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!