Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Може й більше. Найпевніше, двадцятеро чи двадцять і п’ятеро.

Його брат у перших застогнав.

— Ми не маємо надії перемогти вісімнадцятьох!

— А хіба я казав про перемогу? Нам лишається сподівання на шляхетну смерть зі зброєю в руках.

Говорив він, до речі, цілком щиро — Хайме Ланістер ніколи не боявся смерті, а надто смерті у бою.

Брієнна покинула веслувати. Пасма її бляклого білявого волосся приклеїлися до спітнілого лоба, скривлене обличчя стало навіть незугарнішим, ніж раніше.

— Ви знаходитеся під моїм захистом, — проказала вона сердито, мало не загарчала.

Хайме аж засміявся з її лютого завзяття. «Хорт Клеган із цицьками, та й годі. Чи була б ним, якби мала цицьки.»

— То захищайте мене, ягідко. Або звільніть, і я сам про себе подбаю.

Галера мчала униз течією, наче велика дерев’яна бабка. Веслярі гребли так хутко, що вода навколо аж збіліла від бурунів. Скедію мали скоро наздогнати — це вже бачили і розуміли усі. На чардаку галери купчилися вояки, виблискуючи крицею в руках. Деякі тримали луки. «Кляті лучники» — подумав Хайме. — «Ненавиджу лучників.»

На самому носі стрімкої галери стояв кремезний лисий чолов’яга з кущавими сивими бровами та дужими дебелими руками. Він мав на собі кольчугу, трохи бруднуватого білого вапенрока з вигаптуваною на ньому світло-зеленою плакучою вербою, і кирею, пристебнуту срібним пстругом. «Сотник сторожі Водоплину.» Колись пан Робін Ригер вважався неабияким бійцем — хоробрим, упертим та вправним — але ті часи минули. Лицар був одного віку з Гостером Таллі й зістарився разом зі своїм володарем.

Коли між суднами лишилося трохи більше як двадцять сажнів, Хайме склав долоні кухликом коло рота і загорлав над водою:

— Поспішаєте благословити мене у дорогу, пане Робіне?

— Поспішаю повернути тебе до цюпи, Крулерізе! — заревів у відповідь пан Робін Ригер. — Де це ти загубив своє золоте волосся?

— Я сподівався засліпити ворогів блиском своєї лисої голови. Наслідую ваш приклад!

Пан Робін, вочевидь, жарту не схвалив. Відстань між скедією та галерою скоротилася сажнів до вісімнадцяти.

— Кидайте весла та зброю у воду, і нікому не завдадуть шкоди!

Пан Клеос крутнувся на місці.

— Хайме, скажіть йому, що нас звільнила пані Кетлін… це законний обмін бранцями, це…

Хайме сказав, хоча на великий зиск не сподівався.

— Кетлін Старк не править на Водоплині! — гукнув пан Робін. Поруч із ним стали четверо стрільців, двоє з них — на коліно. — Кидайте мечі у воду!

— Я меча не маю! — відповів Хайме. — Та якби мав, то спершу простромив би вам черево, а тоді відрубав яйця отим чотирьом боягузам!

Замість слів на нього сипонули стріли. Одна встромилася у щоглу, дві пробили вітрило, четверта свиснула повз Хайме, проминувши його вершків на п’ять.

Попереду з’явився ще один широкий вигин Червонозуба. Брієнна спрямувала скедію поперек річки. Перечка на щоглі крутнулася, вітрило ляснуло, напинаючись вітром. Посередині річку розділяв великий острів; головне річище пролягло праворуч, а ліворуч між острівцем та високими стрімчаками північного берега виднілася невеличка протока. Брієнна повернула стерно, скедія рушила вліво, вітрилом побігли зморшки. Хайме спостерігав за її очима. «Гарні очі» — подумав він, — «спокійні». Він добре знався на читанні людських очей. Знав, як виглядає у них страх. «Вона має якийсь задум і діє не з відчаю.»

Аршинів за сорок позаду галера саме входила до вигину.

— Пане Клеосе, тримайте стерно, — наказала дівка. — Крулерізе, беріть весло і відштовхуйтеся від скель.

— Як накаже ласкава панна.

Весло — не меч, але якщо добре змахнути, то ворожа голова репне навпіл. А держалном можна відбивати удари.

Пан Клеос пхнув весло до рук Хайме, а сам перебрався до стерна. Вони подолали початок острівця і рвучко повернули до протоки. Човен нахилився, здійняв хвилю, яка омила підніжжя стрімчака. Острів рясно заріс деревами — плутаниною верболозу, дубів, високих сосен, що кидали на бистру воду темні тіні, ховаючи корчі та гнилі колоди потоплих дерев. Ліворуч здіймалися урвисті скелі, а біля їхнього підніжжя навколо великих наметнів та уламків каменю, що впали згори, вихорилася біла піна.

Вони увійшли з сонячного світла у тінь, сховані від галери зеленою стіною дерев та кам’янистим сіро-бурим стрімчаком. «Хоч від стріл трохи перепочинемо» — подумав Хайме, відштовхуючи суденце від наполовину затопленого каменю.

Скедія раптом гойднулася. Він почув тихий сплеск, а коли озирнувся, то не побачив Брієнни. Але за мить вона з’явилася, вилізла з води внизу стрімчака, перебріла мілку калюжу, перелізла через кілька каменів і почала дертися скелею. Пан Клеос роззявив рота і вирячив очі. «Бовдур» — подумав Хайме, а вголос гарикнув:

Попередня
-= 14 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!