Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Якщо хочеш кувати мечі, — мовила Ар’я, — то матимеш нагоду в Водоплині — для мого брата Робба.

— У Водоплині, кажеш. — Гендрі поклав молота і витріщився на неї. — Ти сьогодні інша. На дівчинку схожа.

— Я схожа на дуб, бо обвішана дурними жолудями.

— Справний дубочок. Таке собі гарнесеньке деревце. — Він підступив ближче і… понюхав її. — Навіть пахкотиш приємно, а не як завше.

— А ти — ні! Бо ти гидкий смердюк!

Ар’я штовхнула його до ковадла і кинулася тікати, але Гендрі упіймав її за руку. Вона ступила йому між ніг і збила додолу підніжкою, але він смикнув її за собою, і обоє покотилися підлогою кузні. Гендрі був дужий, зате Ар’я — швидша та спритніша. Щоразу, як він намагався її втримати, вона викручувалася і гамселила його кулаками. На ті удари Гендрі лише сміявся, а вона лютувала ще дужче. Нарешті він ухопив обидва її зап’ястки однією рукою, а іншою почав лоскотати. Ар’я загилила йому коліном між ніг і знову викрутилася на волю. Зрештою обидва вкрилися чорною пилюкою з голови до п’ят, а від дурнуватої сукні з жолудями відірвався рукав.

— Отепер я тобі вже, мабуть, не гарнесенький дубочок! — заволала Ар’я.

Коли вони повернулися до палати, Том саме співав пісню:

Я постелю тобі ніжну перину,

Сон берегтиму, а сам не спочину.

Шовком і златом тебе уберу я,

Княжу корону тобі подарую.

Панною серця ти мені будеш,

Пана свого ти довіку полюбиш.

Буду мечем я тебе боронити,

В люті морози зумію зігріти.

Гарвін кинув на них погляд і зайшовся реготом. Анжей розтягнув веснянкувату мармизу в гидку глузливу посмішечку і спитав:

— То кажете, оце перед нами — шляхетна панна?

Лим Лимонний Сіряк щосили загилив Гендрі ляща по голові.

— Хочеш побитися — бийся зі мною! Вона ж дівчисько, вона вдвічі менша за тебе! Ще зачепиш її хоч пальцем — начувайся!

— Я перша почала, — зізналася Ар’я. — Ми з Гендрі балакали, він нічого мені не робив.

— Облиш хлопця, Лиме, — мовив Гарвін. — Першою почала Ар’я, про те навіть не сумнівайся. Вона і в Зимосічі була така сама.

Том підморгнув їй та заспівав далі:

Сміхом сріблястим вона задзвеніла,

Пурхнула з рук, наче виросли крила.

Ні, любий пане, у лісі не ловко

Спать на перинах, ходити у шовку.

В листя осіннє себе уберу я,

Виплету з квітів корону живую.

Будь моїм ладом в гаю зеленóму —

Я тобі стану русалкою в ньому.

— Вбрання з осіннього листя я не маю, — мовила пані Рідколіс зі слабенькою, але лагідною посмішкою, — та від Карелени ще кілька суконь лишилося. Ходімо, дитинко, нагору і пошукаємо тобі щось годяще.

Нагорі її чекали нові негаразди — пані змусила Ар’ю знову залізти до купелі, вкоротила та зачесала волосся. Цього разу їй дісталася сукня бузкового забарвлення, прикрашена дрібними річковими перлами. Єдина перевага нової одежини полягала в тому, що сукня була дуже тонка та ніжна — ніхто не змусив би Ар’ю в ній подорожувати. Тому наступного ранку після сніданку пані Рідколіс дала їй штани, пасок і сорочку, а на те зверху — брунатну шкіряну камізельку, набиту залізними нютами.

— Це одяг мого синочка, — мовила господиня замку. — Він помер у сім років.

— Вибачте мені, ласкава пані. — Ар’я раптом відчула до неї жаль. — Мені дуже шкода, що я подерла сукню з жолудями. Вона була така гарна.

— Так, дитино. Гарна, як ти. Будь сміливою і нічого не бійся.

Даянерис II

Посеред Майдану Пошани стояв червоний цегляний водограй, чиї води смерділи сіркою. А посеред водограю вивищувалася на двадцять стоп угору величезна потворна гарпія, викувана зі спижу. Вона мала жіноче обличчя, визолочене волосся, очі зі слонової кістки і гострі зуби з неї ж. З важких її грудей виливалася жовта вода. Замість рук гарпія мала крила чи то кажана, чи то дракона, ноги її були орлині, а ззаду стирчав кривий та отруйний скорпіонів хвіст.

«Гарпія Гісу» — подумала Дані. Старий Гіс загинув п’ять тисячоліть тому, якщо вона нічого не наплутала — його легіони розбилися об міць юної Валірії. Тоді цегляні мури зрівняли з землею, стогни та будівлі обернуло на попіл і вугілля драконове полум’я, а лани ворог засіяв сіллю, сіркою, черепами та кістками. Боги Гісу були мертві — так само, як і його народ. Пан Джораг розповів їй, що нинішні астапорці — то мішанці з усяких племен, які вже й гіскарську мову забули. Невільницькі міста розмовляли високовалірійською, мовою їхніх завойовників — або радше тією говіркою, на яку вони її перетворили.

Попередня
-= 142 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!