Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

І все ж знак Старого Царства досі стояв у цьому місті, хоча тепер спижеве чудовисько несло у пазурах важкого ланцюга, що закінчувався двома розімкнутими обручами кайданів. «Гарпія Гісу тримала у кігтях блискавку. А це — гарпія Астапору.»

— Накажи вестероській хвойді, хай опустить очі, — звелів, скривившись від огиди, работорговець Кразнис мо’Наклоз дівчинці-невільниці, яка йому перекладала. — Я торгую живим м’ясом, а не мертвим спижем. Гарпію їй не продадуть, хай краще витріщається на вояків. Навіть сліпі бурякові баньки дикунки з країн західного сонця здатні уздріти високі чесноти моїх добірних створінь.

Високовалірійською Кразнис розмовляв своєрідно-покручено, з хрипкою горловою вимовою, що нею вирізнялися гіскарці, ще й присмачував тут і там міцним слівцем невільникарської говірки. Дані добре розуміла, що він каже, проте чемно всміхнулася і подивилася байдужими очима на невільницю, чекаючи, щоб та переклала.

— Добрий Хазяїн Кразнис питає, хіба ці воїни не пречудові?

Дівчинка відмінно розмовляла посполитою мовою Вестеросу як на людину, що ніколи там не була. Не старша за десять років, вона мала кругле пласке обличчя, смагляву шкіру і золоті очі наатійки. «Сумирним народом» прозивали її плем’я. Усі погоджувалися, що кращих рабів немає на світі.

— Вони можуть стати мені у пригоді, — відповіла Дані. Це пан Джораг придумав, щоб вона у Астапорі розмовляла лише дотракійською та посполитою вестероською. «А мій ведмідь розумніший, ніж здається на вигляд.» — Розкажіть-но про їхнє навчання.

— Вестероській жінці вони подобаються, але вона їх не хвалить, щоб скинути ціну, — мовила драгоманка до хазяїна. — Вона хоче знати, як їх навчали.

Кразнис мо’Наклоз схилив голову набік. Пахкотіло від нього так, наче він купався у малиновому соку, а його чорно-руда борода, що стирчала уперед, блищала від олії. «Він має більші цицьки, ніж я» — спало Дані на думку. Їх вона бачила крізь тонкий шовк токару — одягу кольору морської хвилі, облямованого золотом, що був навитий навколо тіла і перекинутий через плече. Лівицею невільникар притримував токар, коли ходив, а у правиці тримав коротку шкіряну нагайку.

— Невже усі вестероські свині — такі невігласи? — пожалівся він. — У всьому світі знають, що Неблазні навчені битися списами, щитами та тесаками.

Він подарував Дані широку посмішку.

— Розкажи їй, тварино, що вона хоче знати, і на тому скінчимо. День дуже спекотний.

«Хоча б тут він не збрехав.» Позаду господаря стояло двійко дівчат-невільниць, тримаючи над головами смугастий шовковий навіс, але навіть у тіні Дані трохи паморочилося у голові, а Кразнис аж спливав потом. Майдан Пошани пікся під сонцем від самого світанку, і навіть крізь товсті підбори сандалів Дані відчувала жар червоної цегли. А східчасті піраміди Астапору навколо майдану крізь хвилі розжареного повітря видавалися якимсь чудернацьким сном.

Утім, Неблазні, навіть якщо і відчували спеку, то ніяк цього не показували. «Вони стоять так, наче самі складені з цегли.» Для огляду з куренів вигнали тисячу вояків і вишикували у десять шерег по сто перед водограєм та великою спижевою гарпією. Вони стояли струнко, наче скам’янілі, дивлячись нерухомими очима уперед. З одягу на них були лише білі лляні пов’язки на стегнах і спижеві гостроверхі шоломи зі шпичаками у стопу заввишки. Кразнис наказав їм скласти списи та щити, зняти паси з піхвами та набиті каптани, щоб королева Вестеросу краще бачила стрункі, суворо загартовані тіла.

— Їх обирають зовсім малими за зріст, спритність та силу, — казала їй невільниця. — Навчання починається у п’ять років. Щодня вони вправляються від світанку до заходу сонця, щоб опанувати короткий тесак, щит і три списи. Усім відомо, що навчання дуже суворе, ваша милосте. Його переживає один хлопчик з трьох. Серед Неблазних кажуть, що того дня, коли їм дають шпичастого шолома, найгірше можна вважати закінченим, бо жодна служба не може бути важчою, ніж їхнє навчання.

Кразнис мо’Наклоз посполитої мови начебто не знав, але слухаючи, схилив голову набік і час від часу штурхав невільницю кінцем батога.

— Скажи їй, що оці стоять тут увесь день і усю ніч без води та їжі. Скажи, що вони стоятимуть так, доки не впадуть, якщо я накажу. І коли зомліють та впадуть мертві дев’ятсот дев’яносто дев’ять, останній стоятиме і чекатиме, коли по нього прийде його власна смерть. Отака їхня мужність, отак вони навчені. Скажи їй це.

— А я кажу, що це не мужність, а безумство, — заперечив Арстан Білоборід, коли поважна маленька книжниця скінчила промову. Він злегка стукав ковінькою з твердого дерева по цеглинах — стук-стук — наче висловлюючи невдоволення.

Попередня
-= 143 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!