Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Ще одне божевілля, — мовив Арстан, коли почув. — Як це людині пам’ятати кожен день нове ім’я?

— Тих, хто не може, відсівають у навчанні. Разом із тими, хто не може бігти цілий день у повному озброєнні, вилізти на гору серед глупої ночі, пройти гарячим вугіллям або зарізати малу дитину.

В Дані мимоволі смикнулися вуста, і вона подумала: «Чи не помітив раптом? Чи може, він такий само сліпий, як і безжальний?» Вона швидко відвернулася, намагаючись не скинути з обличчя кам’яну личину, доки не почує переклад, і лише тоді дозволила собі спитати:

— Яких дітей вони ріжуть?

— Щоб заслужити шпичастого шолома, Неблазний мусить узяти копу срібла, піти на невільницький базар, знайти там якесь щойно уроджене рюмсало і зарізати його на материних очах. Тоді ми знатимемо, що у ньому вже не лишилося ані сліду слабкості.

Дані відчула, що зараз зомліє. «Мабуть, від спеки» — дурила вона себе.

— Тобто ви забираєте дитя з материних рук, убиваєте в неї на очах і платите їй за муки срібняка?!

Коли йому переклали, Кразнис мо’Наклоз гучно зареготав.

— Ото ще вайло безголове! Їй аби скиглити! Скажи цій вестероській курві, що копа срібла — то для хазяїна дитини, а не для матері. Неблазним красти чуже майно не дозволено.

Він постукав нагайкою по нозі.

— Скажи їй, що це випробування провалює небагато з них. Мушу визнати, з собаками їм чомусь ведеться важче. Ми даруємо кожному хлопчикові на день його обрізання цуценя. Рівно за рік хлопчик мусить задушити своє собача власноруч. Хто не може — того вбивають і віддають на м’ясо решті собак. Це сувора наука, яку вони гарно засвоюють. Ми вважаємо її вельми корисною.

Слухаючи його розповідь, Арстан Білоборід стукав кінцем ковіньки по цеглинах. Стук-стук-стук. Повільно, неквапно. Стук-стук-стук. Дані побачила, як він відвертає очі, наче не може далі дивитися на Кразниса.

— Добрий Хазяїн сказав, що євнухів не можна звабити ані грішми, ані плоттю, — мовила Дані до дівчинки, — але раптом якийсь мій ворог запропонує їм волю на обмін за зраду…

— Вони вб’ють його на місці й принесуть їй його голову. Скажи їй, — відповів невільникар. — То інші раби можуть красти та складати срібло, сподіваючись купити собі волю. Неблазні не візьмуть волі, навіть якщо ця миршава шкапа віддасть її задарма. Вони не мають життя поза службою. Вони — вояки, і ніщо інше.

— Саме вояки мені й потрібні, — погодилася Дані.

— То скажи їй в такому разі, що вона добре зробила, з’явившись до Астапору. Спитай її, яке військо вона хоче купити.

— Скільки Неблазних ви маєте на продаж?

— Вісім тисяч наразі вивчені й готові. Хай знає, що ми продаємо їх лише підрозділами: тисячами або сотнями. Колись продавали і десятками, для охорони маєтків, та виявилося, що дарма. Десяток — то надто малий відділ. Неблазні змішуються з іншими невільниками, ба навіть вільнонайманими слугами, починають з ними приятелювати, забувають, хто вони такі й навіщо живуть.

Кразнис почекав перекладу посполитою мовою, тоді продовжив.

— Ця жебруща королева має зрозуміти, що справжні дива світу не продаються запівдарма. У Юнкаї та Меєрині вояків-невільників можна купити за половину ціни їхніх мечів. Але Неблазні — найкраща піхота у світі. За кожним із них стоїть багато років навчання. Скажи їй, що вони схожі на валірійський булат — їх нагортають і кують рік за роком, доки не перетворять на найміцніше, найвитриваліше залізо у світі.

— Я знаю, що таке валірійський булат, — мовила Дані. — Спитай Доброго Хазяїна, чи мають Неблазні власну військову старшину.

— Ні, над ними треба поставити свою. Ми вчимо їх підкорятися, а не думати. Якщо їй треба розуму, хай купує книжників.

— Яку вони мають потребу в спорядженні?

— Тесак, щит, спис, сандалі, підбитий каптан додаються до кожного, — мовив Кразнис. — Шпичастий шолом теж, певна річ. Та вони вдягнуть будь-який обладунок, якщо їм його дати.

Дані не могла придумати ще запитань і подивилася на Арстана.

— Ви чимало років прожили на світі, Білобороде. Ось ви побачили цих вояків. Що тепер скажете?

— Скажу «ні», ваша милосте, — негайно відповів старий.

— Чому? — спитала вона. — Говоріть вільно, не соромтеся.

Дані була певна, що знає відповідь, але хотіла, щоб її почула дівчинка-невільниця, а потім і Кразнис мо’Наклоз.

— Моя королево, — мовив Арстан, — у жодному королівстві Семицарства рабства не знали вже багато тисячоліть. І старі боги, й нові вважають торгівлю та володіння невільниками гидким злочином. Невимовним злом. Якщо ви ступите на береги Вестеросу на чолі війська рабів, проти вас лише за це повстане безліч добрих людей. Ви зашкодите вашій справі, а заразом і честі свого дому.

Попередня
-= 146 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!