Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Лицарів на Перешийку немає, — відповів Йоджен.

— Над водою немає, — уточнила сестра. — Зате у болотах лежить повно мертвих.

— Правда твоя, — погодився Йоджен, — андалів та залізняків, Фреїв та інших йолопів. Усіх пихатих і войовничих, що рушали на завоювання Сіроводцю. Жоден із тих звитяжців нас навіть не знайшов. Вони доходили до Перешийку, але назад не поверталися — рано чи пізно втрапляли у болото і тонули під вагою своєї блискучої броні, зі зброєю в руках.

Згадка про потонулих лицарів під водою примусила Брана здригнутися, але не з відрази — такі лоскотливі дрижаки він навіть любив.

— Був один лицар, — мовила Мейра, — у рік облудної весни. Його кликали Лицарем Усміхненого Дерева. Він міг бути болотником, якщо люди не брешуть.

— А міг не бути. — Йодженове обличчя змережали зелені тіні. — Напевне, принц Бран чув ту побрехеньку вже сто разів.

— Ні! — заперечив Бран. — Не чув. А якби і чув, то байдуже. Інколи Стара Мамка розповідала ту саму оповідку, що й раніше, але ми не зважали, якщо оповідь була цікава. Старі казки — мов старі друзі, така в неї була примовка. До них час від часу треба повертатися.

— Твоя правда.

Мейра крокувала собі зі щитом на спині, відкидаючи гілки з дороги сандолею. Бран вже був зневірився почути казку, коли вона раптом почала розповідати:

— Жив якось на Перешийку один допитливий хлопець — малий на зріст, як усі болотники, але хоробрий, меткий та сильний. Всеньке життя він полював, рибалив, лазив по деревах і взнав усі чарівні штуки нашого племені.

Бран був майже певний, що такої казки ніколи не чув.

— А чи бачив він зелені сни, як Йоджен?

— Ні, — відповіла Мейра, — та міг дихати болотом, бігати листям і перетворювати землю на воду, а воду на землю, прошепотівши одне лише слово. Він умів балакати з деревами, виплітати слова, примушувати замки зникати і знову з’являтися.

— От би мені таке вміти, — жалібно проказав Бран. — І коли ж він зустріне лицаря дерева?

Мейра зморщила носа і висолопила язика.

— Вже скоро, якщо один принц замовкне.

— Та я просто спитав!

— Хлопець знався на чарівному штукарстві мешканців боліт, — продовжила вона, — та хотів дечого більшого. Розумієш, наші люди рідко мандрують кудись далеко від домівок. Ми — невеличке плем’я, звичаї наші чужинцям видаються чудернацькими, здоровані з інших земель часто бувають до нас недобрі. Але парубок був хоробріший та зухваліший за інших, і одного дня, коли став дорослий, вирішив покинути болота і відвідати Острів Ликів.

— Ніхто не може відвідати Острів Ликів, — заперечив Бран. — Там живуть зелені люди.

— А він і хотів побачити зелених людей. Тому вдяг сорочку з нашитою спижевою лускою — от як моя — узяв шкіряного щита і тризубу сандолю — такі самі, як мої — та й вирушив маленьким шкіряним човником униз Зеленозубом.

Бран заплющив очі й спробував уявити собі юнака у маленькому шкіряному човнику. В його уяві болотник скидався на Йоджена, лише був старший, дужчий і вдягнений та споряджений, як Мейра.

— Він проминув Близнюки уночі, щоб фреївці його не помітили і не почали стріляти, а коли досяг Тризуба, то висадився з річки на берег, підняв човника на голову і пішов пішки. Йому знадобилося чимало днів, щоб досягти Божого Ока, де він знову вкинув човника у воду і поплив до Острова Ликів.

— І зустрів там зелених людей?!

— Так, — відповіла Мейра, — але то інша оповідь, яку розповідати не мені й не зараз. Адже мій принц хотів почути про лицарів.

— Про зелених людей теж цікаво!

— Цікаво, — погодилася вона, та більше ані слова про них не сказала. — Усю ту зиму болотник жив на острові, а коли почалася весна, почув серцем заклик великого світу і зрозумів, що йому час іти. Шкіряний його човник стояв там, де він його лишив. І ось він мовив слова прощання та занурив весла, щоб прямувати до берега озера. Він веслував і веслував, аж нарешті побачив коло озера величезні башти замку. Вони здіймалися дедалі вище, поки він плив до берега, і йому здалося, що більшого замку немає в усьому світі.

— Гаренгол! — одразу зрозумів Бран. — То був Гаренгол!

Мейра посміхнулася.

— Хіба? Нехай так. Попід його стінами він побачив намети багатьох кольорів, плескіт яскравих прапорів на вітрі, лицарів у кольчугах та панцирах на конях з пишними ладрами. Він унюхав пахощі смаженини, почув сміх та сурми оповісників. Починався великий турнір, у якому приїхали битися поборники лицарських чеснот з усіх країв землі. Там був сам король, а з ним його син — принц-дракон. Приїхали Білі Мечі, щоб вітати у своїх лавах нового братчика. Був там штормовий князь, був і трояндовий. Великий лев зі скелі посварився з королем і не приїхав, зате з’явилося безліч його значкового панства та лицарства. Болотник ніколи ще не бачив таких пишнот і не знав, чи колись побачить. Якась частка його душі нічого так не прагнула, як битися у тому незрівнянному турнірі.

Попередня
-= 155 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!