Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Бран добре розумів його почуття. Коли він був малий, то мріяв лише про те, щоб стати лицарем. Але потім упав і назавжди втратив ноги.

— Коли турнір починався, за королеву краси й кохання правила діва з великого замку. П’ятеро поборників присягнулися захищати її корону — четверо братів, паничів гаренгольських, і уславлений дядько, білий лицар Королегвардії.

— А чи була вона красною дівою?

— Авжеж, — відповіла Мейра, перестрибуючи через камінь, — та бували й красніші. Приміром, дружина принца-дракона привезла з собою тузінь двірських панн зі свого почту. Лицарі благали їх про запоруки прихильності, щоб пов’язати на свої списи.

— Ти ж не розказуєш одну з тих дурних казок про кохання, ні? — спитав Бран підозріливо. — Ходор таке не надто любить.

— Ходор, — погодився Ходор.

— Він любить казки, у яких лицарі перемагають чудовиськ.

— Іноді лицарі — то і є чудовиська, Бране. Малий болотник саме крокував через поле, грівся під весняним сонечком і нікому не робив шкоди, аж тут на нього напосілися троє зброєносців. Років вони мали хіба що по п’ятнадцять, але усі троє були вищі й дебеліші від нього. Вони гадали, що навколо — їхній світ, а болотникові у ньому не місце. Тому відібрали його сандолю, збили з ніг і обізвали жабоїдом.

— А чи не звали їх Вальдерами?

Як на нього, таке міг зробити лише хтось на кшталт Малого Вальдера Фрея.

— Жоден не назвав свого імені, та болотник запам’ятав їхні обличчя, щоб потім помститися. Щоразу, як він намагався підвестися, вони штурхали його додолу, а на землі, де він згорнувся клубком, навіть били ногами. Та раптом почувся грізний вигук. «Не смійте бити підданого мого батька!» — завила на них вовчиця.

— Чотиринога чи двонога?

— Двонога, — відповіла Мейра. — Вовчиця накинулася на зброєносців з турнірним мечем і розігнала їх навсібіч. Болотник був побитий до синців і спливав кров’ю, тому вона забрала його до вовчого лігва, промила рани та перев’язала чистим полотном. Там він зазнайомився з її братами. Найстарший з них — ватажок зграї — був шалений вовк, біч-обіч із ним завжди стояв тихий вовк, а наймолодший з чотирьох був ще вовченям.

— Того вечора у Гаренголі мав статися бенкет на знак початку турніру, і вовчиця наполягла, щоб болотник теж на нього пішов. Адже він був шляхетного роду і мав таке саме право посісти місце на лавах, як і будь-хто інший у трапезній палаті. Вовча діва була уперта і відмови не терпіла. Тому парубок позичив належний одяг для королівської учти в наймолодшого вовченяти і пішов з усіма до великого замку.

— Під Гареновим дахом він їв і пив разом з вовками та багатьма їхніми присяжними слугами — курганниками, лосями, ведмедями та водяниками. Принц-дракон заспівав такої сумної пісні, що діва-вовчиця аж пустила сльозу, але малий вовчик-братик почав дражнитися, і вона вихлюпнула йому вино на голову. До товариства у палаті промовляв чорний братчик — закликав лицарів до Нічної Варти. Штормовий князь перепив лицаря черепів та цілунків у чесному застільному змаганні. Болотник бачив, як діва зі сміхотливими фіалковими очима танцювала з білим мечем, червоним змієм, грифоном і нарешті з тихим вовком… але тільки після того, як шалений вовк попрохав її ласки для свого брата, бо той соромився навіть підвестися з лави.

— Посеред веселої гулянки болотник зненацька уздрів трьох зброєносців, які напали на нього удень. Один служив лицареві з вилами на щиті, інший — лицареві з їжатцем, а останній був у почті лицаря з двома баштами на вапенроку — знаком, який усім болотникам добре відомий.

— Знаком Фреїв! — мовив Бран. — Фреїв, господарів на Переїзді!

— Так, господарів на Переїзді тоді й донині, — погодилася вона. — Діва-вовчиця теж їх побачила і вказала на них братам. «Я можу знайти тобі коня і годящу броню» — запропонував наймолодший вовчик. Малий болотник йому подякував, але відповіді не дав. Серце його розривалося. Болотні мешканці дрібніші на зріст за інших людей, але гонору мають анітрохи не менше. Парубок не був лицарем — утім, як і жоден з його племені. Ми сидимо у човні частіше, ніж на коні, і руки наші створені для весел, не для важкого списа. Хай як він жадав помсти, але непокоївся, що пошиється в дурні та зганьбить своїх родичів. Тихий вовк дав йому притулок тієї ночі у своєму наметі, але перш ніж заснути, він схилив коліна на березі озера, подивився через води туди, де мав бути Острів Ликів, і проказав молитву до старих богів півночі та Перешийку…

— Невже ти ніколи не чув цю оповідь від свого батька? — спитав Йоджен.

— Казки завжди розповідала Стара Мамка. Розказуй, Мейро, не спиняйся!

Попередня
-= 156 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!