Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

«Вони віддали життя службі мого батька, а я відплатила їм ганьбою» — стомлено подумала Кетлін.

— Ваші сини, — нарешті мовив пан Десмонд. — Нам розповів маестер Виман. Бідолахи. Жахлива біда, неймовірно жахлива. Але ж…

— Ми поділяємо ваше горе, мосьпані, — додав Утерид Возняк. — Водоплин у жалобі разом із вами, але ж…

— Напевне, звістка позбавила вас розуму, — підхопив пан Десмонд. — Це божевілля матері, божевілля з горя. Люди зрозуміють. Адже ви не знали…

— Я все знала, — твердо відповіла Кетлін. — Я розуміла, що роблю, я знала, що чиню зраду. Якщо ви не покараєте мене, люди скажуть, що ми усі разом змовилися звільнити Хайме Ланістера. Та насправді я діяла сама, і тільки сама. І відповідатиму теж сама. Якщо треба, забийте мене у порожні кайдани Крулеріза, і я пишатимуся ними.

— У кайдани?! — вирячив очі з жаху бідолашний пан Десмонд. — Матір короля, доньку мого князя? Неможливо!

— Але, можливо, — зауважив управитель Утерид Возняк, — мосьпані погодяться на утримання у своїх покоях до повернення пана Едмура. Щоб помолитися наодинці за підло вбитих синів.

— Так, ми можемо замкнути пані у баштовій опочивальні, — ствердно кивнув пан Десмонд.

— Ліпше, якщо ваша ласка, замкніть мене у покоях батька, щоб я могла втішати мого пана у останні дні їхнього життя.

Пан Десмонд хвилинку подумав і відповів:

— Гаразд. Вам не бракуватиме ані вигод, ані чемного поводження, та вільно пересуватися замком ви віднині не зможете. Відвідуйте септ, коли забажаєте, а решту часу лишайтеся у покоях князя Гостера, доки не повернеться князь Едмур.

— Як забажаєте. — Брат її не міг зватися князем, поки дихав їхній батько, але Кетлін не стала виправляти. — Приставте варту, якщо треба. Але я даю слово, що не намагатимуся втекти.

Пан Десмонд кивнув із помітним полегшенням на обличчі від того, що гидку справу вирішено. Але сумноокий Утерид Возняк затримався ще на хвилину по тому, як пішов каштелян.

— Ви не лише вчинили прикрість, мосьпані, але вчинили її даремно. Пан Десмонд надіслав пана Робіна Ригера по втікачів, щоб повернути Крулеріза до підземелля… або привезти його голову.

Кетлін саме цього і чекала. «Хай Воїн додасть сили твоїй руці, Брієнно» — мовчки помолилася вона. Лишалося тільки чекати і сподіватися; все, що Кетлін могла зробити, вона вже зробила.

Речі її перенесли до батькової опочивальні, зайнятої майже цілком великим ліжком під навісом, у якому вона народилася. Стовпи навісу мали подобу велетенських пстругів у стрибку. Самого батька перемістили на пів-оберту вниз сходами, щоб його смертне ложе виходило на трикутний балкон у світлиці — звідти було видно річки, які князь так любив.

Коли Кетлін увійшла, князь Гостер спочивав. Вона вийшла на балкон, поклала руку на шорсткий камінь поручнів, стояла і дивилася вдалину — далеко за те місце, де нижче від гострого кута замку прудкий Перекат зливався з тихим Червонозубом. «Якщо зі сходу з’явиться смугасте вітрило, то повертатиметься пан Робін.» Але наразі води текли порожні, без жодного суденця на блискучій поверхні. Кетлін подякувала богам та пішла досередини посидіти з батьком.

Вона не знала, чи відчував князь Гостер її присутність, чи мав із неї хоч якусь втіху. Але їй самій сидіння коло нього дарувало дещицю миру в душі. «Що б ви сказали, батьку, якби знали про мій злочин?» — питала вона подумки. — «Чи зробили б ви те, що я, коли б ми з Лізою сиділи у ворожому полоні? Або ж засудили б мене і так само назвали мій вчинок материнським божевіллям?»

У помешканні стояв сморід смерті; важкий, солодкий та гидкий, він липнув до людини і ще довго її не полишав. Сморід нагадав їй про втрачених синів, про милого Брана та маленького Рікона, замордованих рукою Недового вихованця Теона Грейджоя. Вона досі плакала за Недом і завжди плакатиме за ним, скільки житиме, але залишитися ще й без діточок…

— Нема нічого жахливішого у світі, ніж втратити своє дитя, — тихо прошепотіла вона радше до себе, ніж до батька.

Князь Гостер розплющив очі.

— Рута, — захрипів він болючим голосом.

«Знову мене не впізнає.» Кетлін вже звикла, що батько вважає її то матір’ю, то сестрою Лізою, але про якусь Руту чула вперше.

— Тут Кетлін, — відповіла вона. — Ваша Китичка, пане батьку.

— Пробач мені… кров… благаю… ой, руто-м’ято…

Невже у житті батька була ще якась жінка? Може, замолоду він негідно повівся з якоюсь сільською дівчиною? «А чи знайшов розраду в обіймах служниці після смерті паніматки?» Думати про таке було незвично і невтішно. Раптом їй здалося, що вона зовсім не знала власного батька.

Попередня
-= 16 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!